Село — воно глибоке. Але не в тій глибині, що ми шукаємо. Його глибина не в памʼяті, а в ландшафті. Його історія не в літописах, а в деревах. Вона, ця історія — горизонтальна, по самі обрії, аж туди, за кладовище й ставок, де «залізні стовпи», за якими сонце ховається. Там уже немає нашого дитинства, немає тих корів, немає тих стежок, немає тих людей, і тих котів немає. Воно зовсім інше, але — таке саме.
Я собі не належу,
І тобі не належу.
Але я –
не є нічия.
В небі зірку вглежу,
В полі вогник вглежу…
Земле рідна,
я твоя.
(Марія Влад. Живиця. 1973)
Коли тебе не відпускають почуття від Книжкового Арсеналу. Коли у кадр думок потрапляють два дні зустрічей, свята, обіймів і щирої радості. Коли спочатку плануєш не йти, а потім майже фізично занурюєшся у кожну сторінку непрочитаної книжки. Коли готова обійняти не тільки рідну людину, а й кожну палітурку, і цілих два дні не можеш вийти за межі цього місця щасливих людей.
Був би я хорошим балетмейстером, поставив би балет під назвою «28 вагнерівців». Фінальний акт виглядав би так: на сцені поволі світлішає, так що стає видно декорації заднього плану у вигляді роз’їзду Дубосєково поблизу Волоколамського шосе. На сцені в характерних позах завмерлі фігури 28-ми вагнерівців у білосніжних балетних пачках і бронежилетах. Їх ноги взуті у пуанти поверх військових берців. Від утоми і поранень вони спираються на автомати Калашникова і переносні зенітні комплекси “Ігла”.
