Я собі не належу,
І тобі не належу.
Але я –
не є нічия.
В небі зірку вглежу,
В полі вогник вглежу…
Земле рідна,
я твоя.
(Марія Влад. Живиця. 1973)
Про Марію Влад (1940-2017) я чув багато від Степана Пушика. Пушик колоритно розповідав. То не можна 
назвати пліткуванням, хіба що літературним, бо свої історії виповідав він публічно і ніколи не повторювався.
З панею Марією перетинався декілька разів: у Криворівні, у Києві (є знимки), але щоби говорити, то ні, так, загальні фрази. З архіву Павла Добрянського потрапила мені Рекомендація в Спілку Ользі Слоньовській, яку дала їй Марія Влад.
А поетка вона була нуртовою, глибинна прив’язаність до Гуцульщини залишилася у ній на все життя, як і загальний гуманістичний патос.
Покоління романтичне, дитинство яких припало на воєнні й післявоєнні роки, а юність – на період хрущовської відлиги. Вони инчими не вміли бути, і не хотіли..
Євген Баран
