Одного разу письменнику Андрію Кокотюсі явилася Богородиця в натуральну величину, хоч він і не пив.
— Я борщу не їм, — сказав Кокотюха Богородиці.
— Шо? – не дочула Богородиця
— Я не їм борщу, кажу, — повторив Кокотюха. — Зовсім! Не люблю. Борщ – гавно!
— Сам ти гавно! — обідилась Богородиця.
— І вареників не їм, — вів далі своєї Кокотюха. — Вареники – це варене тісто і варена капуста. Вареники – гавно! – виснував письменник
— Шо ти од мене хочеш? – спитала Богородиця. – Навіщо мені ця інформація? Не їж собі, їж, що хочеш, яка мені в*уя разниця?
— Вгуя, — поправив Кокотюха. — Правильно буде «вгуя»… Ще я не їм…
— Заткнись, — перебила Богородиця письменника. — Грішив?
— Ні, — збрехав Кокотюха. — Я сала не їм. Люблю, але не їм!
— Чого?
— Не знаю, – зізнався Коктюха. — Сила волі, характєр… А ти, Богородице — академикиня чи геологиця? Чи, може ціла професориня? Га? – возмущався Кокотюха. — Нащо ці дешеві понти з фемінітивами? Яка Богородиця? Кішка, наприклад, це просто кішка, а не котородиця! А, наприклад, кріль – це просто кріль!
— Ти Кафку читав? – спитала Богородиця?
— Ні, — сказав Кокотюха, — я поезію не люблю. Дармоїди! Я читав Біблію. І Забужко. Гавно. І одне, й друге…
— Добре, піду я вже, — сказала Богородиця. — З тобою невозможно розмовляти. Ти балакаєш, як Джойс пише. Сплошний поток сознанія.
— Джойс – гавно! – сказав Кокотюха. Але Богородиця вже щезла.
Андрій Кокотюха нікому не розповідав про візит Богородиці, щоб не мати лишніх проблєм… Довгими осінніми вечорами він писав інтересний детективний роман «Богородиця й рука гімназиста»… Виходило моторошно і еротично…
Віталій Чепинога
