Сьогодні, лауреат Шевченківської премії Леонід Талалай, міг би святкувати 83-ліття! Народився поет 11 листопада 1941 року, як написав у шостому томі «Шевченківської енциклопедії» науковець та громадський діяч Тарас Кремінь, «…належить до тієї когорти літераторів, які не розміняли свої таланти на тусовочні паради, тому й не знайдете їхніх збірок у книгарнях…».
Вів усамітнене життя. Останні роки мешкав на дачі. Упродовж року купався в озері. Любив ловити рибу. Розповідав (це ж рибаки – тут без фантазії не обійтися), як спіймав 9-кілограмового коропа та про різні ставкові пригоди: «Я сидів на лавочці в очереті, а за мною спостерігала жабка. Ми з нею подружилися. Я назвав її Цариця».
На дачі мав кота Зевса. Той якось утік, а тоді повернувся з кішкою. Леонід і її прийняв, хоч, бувало, сам не мав чого їсти. Державну премію ім. Тараса Шевченка отримав 1993 року за збірку поезій «Вибране».
Завершив земне життя 19 червня 2012 року, на 71-му році, на Жуковому острові, в дачному будинку. Про трагедію з Талалаєм повідомили сусіди, вони й викликали «швидку».
Знайомі згадували, як він казав, ніби прощаючись: «Не хочу, щоб мене після смерті закопували в землю. Хочу, щоб спалили і частину праху розвіяли по тих луках, які я любив понад усе»… Так рідні й зробили. Покоїться Поет Леонід Талалай у колумбарії Байкового цвинтаря: ділянка № 8, ряд 4, місце 192.
Але залишися його вірші, сповнені гіркого розставання:
Я прощаюся з вами і все вам прощаю
і простіть, якщо можете, також мені.
Я вам вдячний за все, і за чашечку чаю,
і за те, що ви зараз в моєму сні.
Я піду на світанні тихесенько тихо,
як у тапочках білих, як лист восени…
Я втомився вже так, як втомилась безвихідь,
стільки років чекаючи на вихідний…
І, повірте мені, за душею у мене
лиш болячка душі, що боліла щодня…
Час прийшов над собою останні знамена,
Останні, зелені піднять.
***
Життя на осінь поверта,
вечірнім лісом багряніє.
В моєму щасті гіркота,
в моїй любові безнадія.
Не обійти тернову гілку,
людських обмов не обійти,
але світи мені, світи,
світи хоч ти, осіння зірко.
Світи, пульсуючи над садом,
над пережитим і над тим,
що облітає листопадом
таким навальним і густим…
А спалахнеш перед світанням
нехай кохана у вікні,
твоє побачивши згасання,
ще встигне загадать бажання,
що не збулося при мені.
Віктор Жадько
