Олесь Гончар мріяв написати роман на два абзаци. Іван Ципердюк зреалізував се. Сей шедевр прочитаєте вкінці… А сам Ципердюк раптом одійшов од літератури. Не тямлю, з яких причин… Отсе натрапив на його книзь «Подорож крізь туман», видану Андрусяком у покійних «Гранях-Т» 2010 року.
Перша частина – видрук колонок у місцевій ґазеті. Друга частина: інтерв’ю з Заливахою, рецензія (на Микицей), ювілейна замітка (Довган), два некроспомини (Кожелянко, Покальчук), смішні та непереконливі спомини про «Нову дегенерацію».
У першій частині автор спостерігає та констатує – діє, як пересічний споживач, а не творець. Творець пропонує творчі рішення, творить. «Кілька кроків тепла». «Березень пахне рибою». Тато, якого немає на спільних світлинах. «Великодні дощі мають щось у собі од усесвітнього потопу». Місто без Тараса – не зрозуміло, про кого мова? Там тих Тарасів…
Василь Махно, як завше, чужими руками літературить. Образ москворотого Київа неадекватний. Вічний Київ – як Рим та Єрусалим – а Львів усього лиш населений пункт. Телевіртуальна Україна – про се вартісніше та понадто глибше писав Іван Рибалко ув 
Оксамитовій революції та депомаранчі. Юкіо Місіма. Крим. «Якщо Україні потрібен Крим». Уже потрібен, блд.
Найцікавішим у книжці є матеріял про маляра та дисидента Опанаса Заливаху. Сей матеріял – єдиний – виправдовує видрук сеї книжки загалом. Був би автор мудрішим – написав би книжку про Заливаху. Але дякуєме і на тім.
Цікаво про зека-кримінальника, же мислить себе твором мистецтва. Танюк у Москві на явочній квартирі КҐБ. «Не бачив, аби Стус сміявся. Стус міг осміхнутися у якуйся хвилю, а загалом се був постійно зосереджений чоловік. Одного разу він зайшов до помешкання, де я гостював, прочитав з порога кілька віршів. Я майже нічого не збагнув. Се було якейся ніби шаманство, якейся заклинання. Поет у прочинених у сонце дверях явився, прочитав – і пішов. Дивні сі люди – поети. Він зайшов, аби поділитися з нами».
Про Параджанова: «він був справжнім мистцем, незабутнім». «Але ж як ми розмовляєме з Богом? На ВИ?» «Мистецтво не знає вікових меж. Ми ідеме самі до себе – і се вельми довга та нелегка дорога». Виставки у Великобританії через бандерівську мережу улаштував Андрій Гайдамаха.
Гірко усвідомлювати, же галицькі пампухи досі не створили музей великого українського маляра Опанаса Заливахи. Мудаки та пустобрехи. І мер у них достойний – то ліфти висвячує, то потряса Европу заявами на кшталт –націоналіст ніколи не стане геєм.
Літературна доля Івана Ципердюка показує навіч, як проявляєсь талант одректися таланту. Сподіваюся, нові покоління українських талантів не повторюватимуть сей досвід.
Роман Кухарук, Літературний форум
Похорон друга
Його поховали. Перед тим, як опускати у яму, цілували у руку,
а хто ближчий був небіжчику – у губи.
Я –у губи.
Аж занудило за тим.
Чужий був якийся.
Але гарний.
Мертвецька блідота йому пасувала.
Затим були поминки.
Багато пили.
Аж до безпам’ятства.
Багато плакали.
Плакав і я.
Коло опівночі пішов.
Дома ще захотів їсти.
Перебрав баняки.
Випив ще сто п’ятдесят.
Заснув.
Уранці боліла голова.
Здоймив телефонну рурку.
Поклав.
Згадав: учора ж його поховали.
Іван Ципердюк, 1991 р.
