Шановний Миколко. Наші спільні житейські воловоди, з крутими спусками і такими ж підйомами, що нерідко мали гострі й несподівані розвороти, тривають уже понад півстоліття. То ще від студентської пори в Києві, коли нас доля звела разом – у в одній кімнаті першої спільної житейської пристані в журфаківському гуртожитку на колишній Ломоносова.
А потім був такий же гуртожиток на Бережанській у Чернівцях… А потім були наші буковинські весілля… А потім виростали наші діти…
Мій Ярослав і твій Сашко носили однакові, куплені мною на Андріївському узвозі, футболки з 10-м номером -Shevchenko. Було всякого… Але спільне, що обидвоє завбачливо вберегли і чесно несемо в душах незмінно, – то ТРИ ВІРНОСТИ:
— рідній Чернігівщині, де змалечку Довженковими очима шукали зорі в сільських калюжах;
— зеленій Буковині, яка радо прийняла “двох москаликів” і ментально змінила до невпізнання, давши можливість сповна втілити свої здорові наміри стати твердо на ноги – в професії й особистому житті ;
— Чину Журналіста і Журналістики, на поріг якої стали “з чистою совістю і вичищеними від бруду і лжі черевиками” (за Д. Прилюком) ще 1973-го, й відтоді не сходимо на запилюжене дурманом фальшивих комунікацій узбіччя.
Багато світлин є моєму архіві із цих наших, усе рідших, зустрічей у милих мені Чернівцях. Ділююся свіжими, яких ти ще не бачив , – нашою неймовірно прекрасною поїздкою в чарівне буковинське містечко Глибока та, по сусідству з нею, славну Димку, в гості до Оьги Кобилянської, в товаристві неймовірної Особистості – директорки тамтешнього Краєзнавсого музею Ольги Василівни Шевченко, її наступниці Алли Костятнинівни Сиротюк та юної директорки музею в Димці Наталі Пую.
Про цю мандрівку буде окрема публічна оповідь. А поки що – вітаю зі сталим буковинським наперед би більше: НАПЕРЕД БИ БІЛЬШЕ!!!!
Професор Микола Тимошик
