Нині в роману “Дорога на Асмару” пам’ятна дата. Такого ж вологого й темного листопадового ранку 1984 року автор та його нові товариші у складі щойно сформованого окремого автобатальйону – однієї з груп допомоги Ефіопії в боротьбі з голодом – повантажилися на т/х “Шота Руставелі” і відпливли назустріч невідомості. Так, на той момент ми знали хіба що країну і, в дуже загальних рисах, мету перебування.
Пам’ятаю, що, поки тягали свої й чужі бебехи з причалу на борт круїзного судна, над нами висіла яскрава зірка, і здавалося, що це ворожий супутник.
Напередодні, десь надвечір, ми прибули поїздом до Миколаєва і розмістилися в готелі, здається, “Інгул”. Нашій групі з дев’яти перекладачів дали два номери, але одного з нас, херсонця, приїхала провести дружина, тому ми віддали їм одну з кімнат, а самі з частиною речей влаштувалися в іншій.
“Але ж треба щось узяти”. Спускаємося вдвох чи втрьох до ресторану, де на повну йде гульня. У ліфті офіціантка у фартушку – весела, розпашіла, з порожньою тацею в руці і трохи розтріпаною зачіскою (заносила нагору замовлення й затрималася): «Що, хлопчики, інтернаціональний обов’язок відправляти?»
Миколаїв – закрите військово-морське місто, режим суворої секретности, тому вже всі все знають. У ресторані не протовкнутися, піпл гоцає під “Модерн токінґ”: “Touch – by touch, you’re my all-time lover /Skin – to skin, come under my cover…” 7 листопада – 67 років Великої Жовтневої соціалістичної революції.
А далі починається книжка.
«Я вперше на великому кораблі і, стоячи на носі, бачу, як тіло тут, на палубі, а незримі ниті тягнуться назад, додому. Бачу вокзал, холодний мокрий перон, нас із тобою біля вагона, і як Шалевич перевірив табличку «Москва–Миколаїв», чи не туфта, чи нема під нею ще однієї, 
бо якщо справді Миколаїв, то, значить, далі наш шлях морем, і тоді вже точно не Афган, і всі сміялись, а ти ні».
На момент нашого прибуття до Ефіопії колеги-перекладачі на Мі-8 та Ан-12 вже майже тиждень літали на півночі Ефіопії. Їх доправили якимось хитрим маршрутом через Пакистан, тож коли літак зробив зупинку в Ташкенті чи Душанбе, довелося похвилюватися: Афган був просто через дорогу. Секретність – це коли хтось знає все, а хтось нічого, і твоя доля в чужих руках.
Серед перекладачів Мі-8-х був мій товариш Анатолій Бобилєв, теж киянин, теж випускник романо-германського ф-ту КДУ. Це його спостережливості і пам’яті роман завдячує правдивими і точними деталями розділу “Мекеле”. І не тільки пам’яті. Щоб так запам’ятати, треба відчути як своє. Толя був там саме таким спостерігачем. Бо багатьом іншим воно тільки ковзнуло по шкірі… Але – і це один з моїх уроків за життя – саме тому, що люди різні і майже на все реагують по-різному, ми можемо потім про це розповісти і зацікавити інших.
Сьогодні від початку цієї подорожі минає рівно 40 років. У готель “Інгул” ще в 2022-му влучила російська ракета, і щодня гинуть люди в Харкові, місті, з якого був чудовий хлопець Андрій Гужва, перекладач на Мі-8, що розбився в першу весну нашої служби, він згадується в романі під прізвищем Драган… І, зрозуміло, зовсім інакше я думаю тепер про колишніх колег з Москви, надто одного з них — колись непоганого журналіста, а згодом типового функціонера різних “Раша тудей”; останніми роками він час від часу вигулькує в Інтернеті і бризкає отрутою у бік “укрофашистів”.
Змінилося багато чого, але не все. Деякі речі просто стали нарешті явними і зрозумілими. І, як сказав один із перів Англії, виступаючи 17 жовтня на засіданні Палати лордів, присвяченому 40-й річниці голоду в Ефіопії (виявляється, в їхніх парламентах цьому присвячують цілі засідання), “[дякую, що нагадали нам про] дві речі: перше, ті жахливі події 40 років тому і друге, що, хоч як деякі з нас постарішали, ми пам’ятаємо ці події так, ніби вони сталися лише вчора”.
Сергій Сингаївський
