У мене з’явилася одна дурнувата думка — хочу місяці три пожити в Нью-Йорку і написати книгу про фриків цього міста. Зовнішньо вони виглядають значно небезпечнішими. Колись давно, мабуть, в десятому році я уточнив: чи правильно я їду в напрямку Граунд зеро – це меморіал загиблим 11 вересня. Чоловік підтвердив, що правильно і зненацька запропонував мене супроводжувати…
Я спершу напружився, бо виглядав він як типовий в нашому уявленні латиноамерканський мафіозі. Але в кінцевому підсумку виявився мілєйшим чєлавєкам. Він кілька годин показував мені центр Нью-Йорка. Розповів, що приїхав з Сальвадора нелегально до своїх двох братів, покинувши вдома маму, яка має там ресторан. Заробив тут гроші. За десять тисяч зелених одружився нелегально, щоб отримати громадянство.
Коли я запитав його, чи можна це все публікувати в газеті, він сказав, що не бачить проблем. Я надрукував цю історію з його фото і справжнім ім’ям.
Напередодні нинішнього візиту мені розповіли про українця у Вашингтоні, який живе тут уже років 20, заробив гроші і купив будинок. Він не може виїхати провідати родичів в Україні, бо досі лишається нелегалом. Але не це головне. Він навіть анонімно не хотів би розповісти свою історію, адже боїться, що його вирахують і депортують.
Відчуйте різницю!
Коли я вийшов з аеропортового поїзда на станції Джамейка (Ямайка), то крім куп сміття побачив натовпи (а це було біля півночі) фріків, які дивовижним чином кружляли навколо і виглядали як пацієнти палати №6. Один пройшов повз, співаючи якусь пісню. Інший ішов у самих шкарпетках (добре, що було тепло) і щось муркотів собі під носа. Ще один підійшов до мене і попросив закурити. Ви ж знаєте, що в нас прохання закурити асоціюється з можливою агресією. Я відповів: не курю. Він попросив долар. Я сказав, що не маю готівки (певне, в нього не було рахунку в Приват-24). Він не став просити перерахувати йому на рахунок, а мирно пішов собі.
Зовнішньо вони виглядали досить небезпечними. Але напали на мене не в Нью-Йорку, а у Вашингтоні. Торік. У метро в центрі міста — один мудозвон трахнув мене кулаком з-заду в 
щелепу. Я здав інфу про нього місцевим ментам. Вони його знайшли, знявши відео з камери спостереження. А через місяці півтора заарештували. Виявилося: я в нього не один такий. Тепер він проводить рік у психушці під наглядом поліції.
Відчуйте різницю!
На станції метро в Нью-Йорку, коли я сидів і чекав поїзда в ніч Гелловіну зі мною заговорив молодий чоловік, який сидів поруч. Він чомусь запитав: скільки мені років. Йому було 27. Він мав розмальований у якогось страхопудла писок, був вбраний в акуратний костюм з краваткою. Він вивалив мені душу, розповівши, що сам з Колумбії. Приїхав до кузини, але шукає роботу, щоб відселитися від неї і не обтяжувати своєю присутністю її родину.
Чому він мені так відкрився — хто його знає. Мабуть, тому що в Нью-Йорку. У правильному бюрократичному Вашингтоні — такого зі мною не траплялося. Отож, Нью-Йорк на перший погляд місто небезпечних божевільних. Але наспаравді вони є прикольними пацанами. Цілком безпечними. Можливо, навіть з багатим внутрішнім світом.
Одне слово, хочу написати книгу про фриків Нью-Йорка. Бозна чи ця мрія втілиться в життя? До речі, мій колега, який працює в НЙ кілька років каже, що це світова столиця нарцисизму. Можливо, він правий. Але так само можливо, що в цьому і є чарівність цього міста.
Юрій Луканов
