Ну що, американці обрали Трампа. І нам з цим жити. Знову її величність — невизначеність. У якій існуємо. Борсаємося, звикаємо. Шукаємо свою нішу, притулок. Дехто навіть комфорт. Завтра, ау, яке ти? Холодне, як бризки від прибою з дощем біля осіннього моря під крики чайок. Котре тепер дарує лише простір та запахи. І солоний присмак на губах. І вітер, холодний та пронизуючий до кісток. Тепер з ним партнери.
Радість і сонце однаково яскраві. Сльози і море однаково солені… Наш Київ обстрілюють щодня і щоночі. І тут невизначеність. Вона кутає у холодний туман, а хочеться у теплий вовняний ліжник в кав’ярні…
Невизначеність – жорстока річ. Підступна, як напівправда, у якій ми теж сьогодні живемо. Як олжа, у яку нас щодня занурюють. Як звинувачення у всіх земних гріхах, коли ти намагаєшся просто випростатися і бути людиною. Звичайною жінкою. Без янгольських крил 
і відьомської мітли…
Коли ти просто й чесно робиш свою роботу, переживаєш за результат і репутацію, ростиш дітей, на яких ледве викроюєш час. Яким треба більше, тебе всю, весь світ до копійки. До кожного відтінку, запаху й звуку…
І тут теж невизначеність, бо ти критично не встигаєш на це головне свято твого життя. Як запізнюєшся у змісти й смисли. Через підніжки, підстави, підлості тих, з ким була щирою і відкритою. Через все, що не варте виїденого яйця…
Як часом буває соромно грати у ці дешеві, напускні, безглузді, примітивні ігри. А як стомлюють затіяні щодо тебе фарисейські ігрища. Коли ти вся у піні, як кобила-фаворитка на іподромі, а все одно не встигаєш у відписану тобі роль, партію. І це тоді, коли ти апріорі не збираєшся грати, підігрувати, давати вісти та паси на цьому ярмарку марнославства… Коли не можеш вділити бодай дещицю часу на себе.
Завжди знала, що ти сильна. Як би життя не нависало воронами на дротах. Тепер і тут 
невизначеність. Холодним бризом, мороком, дощем за комір. Лише слова, слова, слова… Що виснуть у порожнечі, як намокле гілля з останніми листочками.
Наївність та депресія – рідні доньки невизначеності. Одна молодша, інша – старша. І душевний спокій чомусь не приходить навіть із життєвою мудрістю. Мудрість у дні невизначеності – ще та лицедійка…
І що, скоритися? Здатися без бою? Поплисти за течією, як дика качка, що проігнорувала свободу польоту? Це легше, але ти не маєш такої розкоші. Дві пари до болю рідних, розумних оченят, котрі завжди чекають на тебе, на будь-яку, на сильну й слабку, ставлять на місце. Повертають до головного. Виганяють невизначеність за поріг…
І це твій джокер. І ти розумієш: все буде сім’я! Твоя сім’я. Все буде Україна! Твоя Україна. Бо ти з ними завжди була чесною. Прорвемося. Вистоїмо. Будемо!!! Ми такі.
Ануш Балян
