У мене син у війську, бореться і за древлян, і галичан, а мені, старигану, нічого робити, то й тиняюся довкруж Києва. Забрів недавно аж на землі древлянські. До Немирівки, села неподалік Коростеня. Тут, у Немирівці, покоїться могила найпершого русько-київського князя Ігоря.
Чому мене сюди привело? Скажи: мабуть, совість загризла. До Коростеня години дві їзди. Саме місто з недолугими скульптурами у парку з Ольжиними купальнями – де ж таки видано, щоб виславляти своїх поневолювачів – аж дуже не привернуло увагу мене, а неподалік, верст шість за річкою Уж, привабило село Немирівка. Власне, околиця з насипаним курганом.
На маківці могили, порослої буйно травою, чомусь поставлений височенький трираменний хрест (Ігор же не хрещений) і в підніжжі впадає в око сірувато-зернистий пам’ятний знак, що засвідчує: «У рік 945… древляни, вийшовши на супроти з города Іскоростеня, вбили Ігоря і дружину його… і похований був Ігор і єсть могила його коло Іскоростеня-города в Древлянах і до сьогодні. Повість минулих літ».
Що не кажи – достовірно невідомо, де б ще збереглося поховання русько-київського князя. Конунґів з роду Рюриковичів було чимало, а могила чи не одна з усіх них зосталась. І не кого-небудь, а таки найпершого…
Читаю з Літопису руського:
«У рік 6453 [945]. Сказала дружина Ігореві: «Отроки Свенельдові вирядилися оружжям і одежею, а ми – голі. Піди-но, княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми». І послухав їх Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він [собі ще] до попередньої данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він пішов у свій город [Київ]. Та коли він повертався назад, він роздумав [і] сказав дружині своїй: «Ідіте ви з даниною додому, а я вернусь і походжу іще». І відпустив він дружину свою додому, а з невеликою дружиною вернувся, жадаючи більше майна. Коли ж почули древляни, що він знов іде, порадилися древляни з князем своїм Малом і сказали: «Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб’ють його. Так і сей: якщо не вб’ємо його, то він усіх нас погубить».І послали вони до нього [мужів своїх], кажучи: «Чого ти йдеш знову? Ти забрав єси всю данину». І не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши насупроти з города Іскоростеня, вбили Ігоря (грецький історик Лев Діакон пише, що Ігоря прив’язали за ноги до двох нагнутих дерев і розчахнули надвоє) і дружину його, бо їх було мало. І похований був Ігор, і єсть могила його коло Іскоростеня-города в Деревлянах і до сьогодні».
Не раз я твердив, що русь (ruotsi, rootsi) – се слово не наше, позначається з давньоскандинавської: «веслярі», що й заграбастали нас з потрухами. Опісля Рюриковичі ще й накинули волелюбному Києву – християнство!
Тяжко побратимам мого сина на фронті… Тільки й чують з напроти окопів: «За Русь святую, Иисуса Христа…» Українська минувшина, гай-гай, потребує доконечного переосмислення. Доволі носитися з не своїми, чужими князями-загарбниками, мов з писаною торбою. Бо та нижчість, комплекс меншовартості, добряче в’їлася, сидить у печінках нинішніх українців.
Потрібно заново переписувати «Історію України-Руси» з незлічимими поправками. Та хто за те візьметься, коли у нас істориків – тьма-тьмуща, а новий Грушевський ще не народився! – ремствую, оскільки не під силу самому.
Патякати у нас кожний другий мастак, а коли прийдеться до діла, засуне свій язик помежи сідниць. Або такого намеле, що не тримається купи.
Ярослав Орос
