Живемо з людьми і серед людей. Любимо їх. Ненавидимо. Проходимо байдуже. Нас формують люди. Нас змінюють люди. Вони відбирають наше життя. Вони сповнюють його сенсами. З Миколою Лесюком (1940-2024) я запізнався в лютому 1994 на вході у Львівський університет.
Проходила якась конференція. Чи не пов’язана з кафедрою руської словесности. Нас познайомила Оксана Микитюк, таке, здається, їх дівоче прізвище. Десь тижнів через два я приїжджав у Франківськ з приводу майбутнього працевлаштування. Якраз у той день в Актовій залі університету святкували 50-річний ювілей Степана Пушика.
Сидів я з їдним чоловіком і обговорювали галицьку провінцію. Ми ж себе чули соборниками. Тоді теж бачився із Миколою Петровмчем, але ця зустріч не зафіксувалася в пам’яти.
На моїй першій заяві на роботу (дата жартівлива 1 квітня 1994) є підписи Любови Кіліченко і Миколи Лесюка (заява в архіві). Але прийнятий я на роботу з 20 серпня. День перед тим померла Кіліченко, і мій перший день роботи співпав із її похоронами.
Лесюка любили всі. Він надався любитися, хоча був чоловіком професійним і справедливим. Ми з ним здружилися майже відразу. Мені імпонувала його чоловіча харизма, чесність і відкритість. Пригадую, як на початку 2000-х він мене зустрів у коридорі філфаку і сходу запитав: “Євгене Михайловичу, як ви ставитеся до викладача N.?” Я лише усміхнувся. “Ви розумієте, студенти приходять і розповідають фантастичні речі”. “Ви можете щось змінити?” – запитав я. “На жаль, ні”. “Робімо своє”, – підсумував я.
2015, коли Лесюк став лавреатом Стефаниківської премії, у Русівській школі, було холодно і падав дощ, я вручав Лесюку відзнаку лавреата. Особливо ми зійшлися у період 2019-2022 років. Я часто бував у нього вдома. Ми говорили на ріжні теми і завжди ми були цікаві один одному.
Я добре пригадую 2007-2011 роки, коли Микола Петрович і його дружина захворіли найскладнішою із людських хворіб. Часто зустрічав їх у парку. Десь весною якогось року пані Марія померла, Микола Петрович тоді вижив. Здається, минулого року Лесюк полетів до сина в Канаду, вони не бачилися років п’ятнадцять. І та поїздка, перевтома, хвилювання, – повернули Лесюкову хворобу. Я разів два телефонував і Микола Петрович мені так сумно сказав: “Євгене, не ображайтеся, але я говорити не хочу, не той настрій”.
Десь у 2020 він розказав про історію Словника мови Василя Стефаника, картотека якого дивним чином пропала у Кононенка. “Мої літери збереглися” – “Видайте їх, – сказав я, – як матеріял до Словника”. Микола Петрович зауважив, що ідея добра, і книжка вийшла. Є у мене з дедикацією, в якій автор дякує за ідею.
Востаннє ми бачилися десь весною. Він йшов з університету і я його догнав. Хвороба змінила Миколу Петровича. Ми поговорили й на прощання я пожартував: “Треба буде нам десь зустрітися знову. Пива випити”, на що Микола Петрович сумно усміхнувся: “Боюся, Євгене, що вже не зі мною”.
Цей спонтанний спогад лише дещиця моєї вдячности Людині, яка вміла сповнювати життя сенсами, не акцентуючи на них. Ніхто не виграв і не виграє у карти в дурня зі смертю. Але є люди, які навіть коли програють, залишаються Переможцями.
Микола Лесюк – один із небагатьох, які свій програш канонізували як перемогу людського духа.
Євген Баран
P.S.
Щойно у церкві помолився за упокій душі професора Миколи Лесюка. Він був незвичним викладачем вузу для мене, першокурсника, ще на початку 80-их років. Він був живим, на відміну від багатьох застиглих мумій із мученицькими лицями, що викладали марксистсько-ленінську філософію, науковий комунізм і т.д.
Микола Петрович любив життя, а воно відповідало йому взаємністю. Він подарував мені на іспиті в кінці першого курсу п’ятірку із старослов’янської мови, відчуваючи, що цей предмет — не моє покликання.
Був делікатною людиною, із тонкими відчуттями і тонким гумором. Хочеться заплакати…
Світла і незабутня пам’ять!
Степан Процюк
