Іммануїл Кант ділив досвід на 2 частини: спершу чуттєвий, за ним – пізнавальний. У людини, яка живе лише чуттєвим досвідом, емоції становлять зміст існування, і тоді здоровий глузд накивує п’ятами. Людьми, які світ (міняємо це слово на «війна») оцінюють на базі емоцій, навіть маніпулювати не треба – вони самі собі пречудові маніпулятори.
Емоційна фаза сприйняття дійсності (міняємо це слово на «війна») тим підступна, що вона безумовно яскрава, і дає ілюзію повноти життя з усією гамою гострих відчуттів. Крок далі – на терени раціо – розцінюється як падіння в монохромну, неживу дійсність, де ти не живеш повно й гостро, а функціонуєш роботизовано, нудно, холоднокровно, рептильно. Хто нагадує про прописні істини – той нудік. Хоча справжня людяність полягає не в групових плачах – а в холодних діях задля унеможливлення плачів.
Наше суспільство воліє лишатися на емоційній фазі рефлекторних, а не рефлексійних реакцій – бо це заповнює весь життєвий простір, не дає зупинитися, подумати, вийти з власного тіла й побачити дійсність без емоційних домішок. А доведеться. Без переступу емоційного сприйняття дійсності вона, ця дійсність, ніколи не зрушиться з місця й перетвориться в лабіринт гострих відчуттів, вимощений у формі кола.
Зрушити з мертвої точки своїх захмарних уяв про війну варто починати зараз, допоки окопи ще не стали постійним житлом. Якщо мрійництво не привести у відповідність до реалій, рано чи пізно спрацює програма самозбереження, й найкраща частина суспільства самоусунеться. З головою ринувши, отак самовіддано включатися у щось, що не передбачає успішного кінця, ніхто з тих, хто себе поважає й цінує, не буде.
В епіцентрі ніколи не болить. Ми – занадто в епіцентрі. Ми надто близькорукі, щоб бачити дальше свого горя й глибше своїх жадань. Але: неможливо безконечно довго перебувати у міфології війни. Міфи існують не для того, щоб пояснити навколишній світ – цим займається раціо й логіка. Міфи створюють уявлення про світ. Ключове слово – уявлення, і насправді нема ніякої крамоли, що вся міфологія війни базується на уявленнях, ілюзіях, недосяжностях.
Однак: надувний матрацик міфології завше прибивається життєвими хвилями до скель дійсності. У тому й різниця. Для міфології війна є перманентним станом, який можна бездонно наснажувати пафосом. А для реальної політики війна є проблемою, яку треба чимскорш закривати й вирішувати.
Позаяк рулить міфологія війни – тому й так тяжко. Це теж різновид мужності – вміти вести конструктивну розмову про цілий букет несправдженостей, які на нас чекають у найближчому майбутньому. Якщо від цього ховатися в позу ображених – припремося в безгомінь, куди вже не долинають окрики здорового глузду.
Остап Дроздов
