Сухе, зівяле листя голосно шаруділо під ногами. І то так голосно, що я ступав з якимсь острахом, наче боявся чогось. Чого? Що хтось побачить мене тут в саду самотнього, безрадного, згніченого тро́щею всіх сподівань? Але кому це потрібно? Та й що кому до мене? У селі й людей катма. Вийдеш за ворота, постоїш, і ні душі не уздриш ні з того, ні з иншого кінця вулиці. І все одно мене лякало це шарудіння. Хотілося ходити беззвучно, як тінь. Та ба.
З якогось часу я став щораз частіше западати в дивний безрух, у якесь мертвуще оціпеніння. Мені нічого не хотілося, ні рухатися, ні кудись іти, ні щось читати, ні переглядати фільми в інтернеті, ні навіть слухати новини з фронту, які щодалі, то були невтішніші. Але й нерухомо сидіти за столом, сперши голову на лікті, або лежати горілиць на ліжку з заплющеними очима я також довго не міг. Тому виходив з хати і йшов блукати в сад. А тоді, як і там набридало, знову повертався до хати. І ніде не міг знайти собі місця. Ніщо не збуджувало у мене цікавости, все, на чому зосереджувалася моя увага, викликало нехіть. Я намагався, але ніяк не годен був збагнути, чи то все навкруги відвертається від мене, чи то я сам закриваюся від усього. І по черзі схилявся то до одного, то до другого висновку. Втім, це не мало значення, бо моє душевне знерухомлення не зникало.
Правда, і раніше таке бувало. Збайдужіння, знецікавлення всім, чорна апатія не раз опановували мене. Але ніколи це не тривало аж так довго, чей, четвертий тиждень поспіль. Що ж сталося зі мною? Чому я ні в чому не знаходжу радости? Невже її взагалі нема, а те, що було, те, що мене так наснажувало, що хвилювало, змушувало відгукуватися на кожен порух — сонячні промені, які просочуються крізь зелень дерев; синява неба, де подекуди купчаться білі хмарини; криниця з піддашшям і поіржавілою корбою, така вся привітна і яка наче запрошує набрати води; різкі крики сойки, що сховалася десь у верховіттях ясена на сусідському обійсті; шум нічного дощу, що так заспокійливо долинає з саду; глухий гул авта, яке проїхало і затихло десь на далекій вулиці — невже все це всього-на-всього мана, така собі ілюзія, штудерно створена моїм розумом?
То є ця радість чи це лише обман? А якщо її нема, і нічого, крім тупої нескінченної туги за чимось вигаданим, не існує, то навіщо взагалі триматися за це скорботне життя? Адже неможливо довго жити в тумані ілюзій. Полуда рано чи пізно спаде і відкриється невблаганна у своїй жорстокості реальність.
Я звів голову. На височенному вязі, під яким я стояв, вже не було ані листочка.
— Листопад. Осінь добігає кінця. Ще одна осінь,— зідхнув я, вдивляючись у ажурне мереживо чорного віття вгорі.
Кілька днів тому я отримав на свою електронну пошту листа від Дарки, своєї колишньої дружини. Вона писала:
“Тихоне, вітаю! Як ти там у своїй подеснянській глушині? Ще, сподіваюся, не зовсім упав у старечий маразм? Хочу тобі повідомити, що за тиждень мене вже не буде в Києві і взагалі в Україні. Ті щоденні обстріли й повітряні тривоги вже допекли до живого. Останньою краплею стало падіння збитого “шахеда” на Подолі зовсім близько від нашого дому. Згоріло три авта, і то саме там, де я звичайно паркую свою “тойоту”. Щастя, що я в той день поїхала до Львова, де в Андрія відкрилася персональна виставка. Можеш не вірити, але я так і не вийшла за нього заміж. Хоч, як знаєш, давно живемо разом, і всі мають нас за чоловіка й жінку. До дідька! Мені вже пятдесят, але я не хочу. Спитаєшся чому? Та тому, що ти, ти, дорогесенький відбив у мене всяку охоту до заміжжя. Тепер я ціную свободу понад усе. Тож так, це твоя заслуга.
А будинок наш на Подолі я вже продала і все инше, що можна, перевела у валюту. Ми з Андрієм на перших порах житимемо у Варшаві. Потім хочемо перебратися до США. Тут в Україні нема що робити. Жодних перспектив! Це пропащий край. І не тільки тому, що Україна рано чи пізно програє війну і знову сюди прийде “рускій мір” зі своїми дикими порядками, а й великою мірою через наших рідних землячків… гнилих, підлуватих… Ну, ти розумієш, про що я!
Дивуюся, навіщо тобі все це розповідаю. Знаю, воно тобі до одного місця. Ти заховався у своєму Богом забутому селі, нічого не бачиш, нічого не хочеш знати, ні про що не думаєш, нічого не прагнеш, там і помреш, як і той твій божевільний Серен, за яким навіть собака не гавкнув!
Ага, забула! Ще одне маю сказати. Я тобі передам через надійних людей тисячу доларів. В память про наше нещасне подружнє життя, яке й досі мені відгикується нічними кошмарами. Це й буде між нами та груба крапка. Я викреслюю тебе зі своєї памяти. Ні нової адреси, ні номера телефона тобі не залишу. Прощай. Дарка”.
Зізнаюся, мене цей лист ні трохи не зворушив. Мені було абсолютно байдуже, що там Дарка плянує робити і де збирається жити. А от її обіцянка передати мені тисячу доларів здивувала. Ніколи і в голові не покладав, що вона може продемонструвати такий шляхетний порив. І це зважаючи на її крайню скупість і схибленість на багатстві, що особливо виразно проявилося, коли ми розлучалися.
Мені тоді довелося віддати їй усе своє чимале майно, аби вирвати згоду на мирне розлучення без усяких там судових позовів. Втім, Дарчина обіцянка дати тисячу доларів, ще не означала, що вона її дотримає. Хисткість і мінливість її рішень, які часто залежали від хвилинних емоцій, мені були добре відомі. Але все-таки цей шляхетний жест принаймні свідчив, що в серці моєї колишньої дружини ще теплився якийсь притлумлений сентимент до моєї особи. Може, і на якийсь один змиг. Але він таки був. У цьому я не сумнівався.
А ще, зізнаюся, певну цікавість викликали в мене стосунки Дарки й Андрія. Я не вірив, що Дарка була в нього закохана, хоч сама вона про це вперто твердила при кожній ліпшій нагоді. Не вірив, бо це ніяк не лучилося з її і його образами, які засіли в моїй голові. Він і вона здавалися мені абсолютною супроттю. Втім, я міг і помилятися, бо, хоч Дарку знав добре, але Андрія бачив лише раз, коли якось у справах приїжджав до Києва.
Це було влітку. Я припаркував свою “славуту” на одній тихій вуличці неподалік від Поштової площі і, побачивши дешеве кафе зі столиками на відкритій терасі, вирішив зайти, випити там кави і щось злегка перекусити. Ступивши кілька кроків, відразу побачив Дарку, яка сиділа поряд з худорлявим короткостриженим чоловіком в круглих окулярах і квадратною сивою бородою. Дарка з властивою їй сповільненістю рухів ліниво тримала в руці келих з вином і, здавалося, ніяк не могла донести його до вуст. А її супутник час від часу совався на стільці і, поклавши долоню на стіл, нервово перебирав пальцями, наче когось очікуючи. Його голова зрідка сіпалася, і тоді він з якимсь безпорадним виразом зиркав в ріжні боки.
— О, не сподівався тебе тут побачити, — кивнув я головою і хотів був пройти до иншого столика, але Дарка, манірно скрививши свої густо наквацяні темно-червоною помадою губки, раптом проказала солоденьким голоском:
— Та не будь же таким диким, Тихоне, підсідай до нас.
Я знічено сів на вільний стілець. Відчув, що весь тремчу і нічого не можу з цим вдіяти. Життя в усамітненні зробило мене вельми чутливим до будь-якої навіть малозначущої несподіванки.
— Знайомся, милий, це мій колишній муж Тихін,— Дарка ледь торкнулася пещеною рукою з ідеально наманікюреними нігтями запястя чоловіка, який сидів поруч з нею.
Вона була в легенькому лільовому платті, такому тоненькому, що крізь нього просвічувався бюстгальтер і вузенькі пантальонці. “Все така ж гарна, як і колись. Наче й не було всіх цих років”, — майнуло в моїй голові.
— Андрій, — чоловік коротко, якось ніби злякано глипнув на мене і простяг свою широку пятірню з потрісканими нігтями.
Я потис йому руку і силувано посміхнувся. Але він цього не бачив, бо чомусь повернув голову в инший бік. Я також глянув туди. Вдалині між двома будинками з бляшаним дахом виднівся клаптик Дніпра.
— Андрій художник. Він з родом Харкова, — мовила Дарка і закурила довгу тонку цигарку, орнаментовану якимсь екзотичним червоно-чорним візерунком. — Малює пречудні натюрморти.
— Не тільки,— раптом буркнув з неприхованим роздрато́ванням Андрій. Він невдоволено блиснув очима на Дарку і знову відвернув голову кудись вбік. При цьому його пальці ні на секунду не переставали тарабанити по столі.
“Чого він такий сіпаний?”— подумав я і, зібравшись на дусі, якомога ввічливіше запитав:
— А що ви ще малюєте?
— Риб,— відказав він, не повертаючи до мене голови.
— Андрій такий талановитий… Я певна, його чекає велике майбутнє,— з фальшивою, як мені здалося, екзальтацією в голосі мовила Дарка і, плавко провівши в повітрі рукою, знову легенько торкнулася запястя свого супутника.
— Тільки не тут, не в Україні! — похмуро прогугнив Андрій. Він налив собі вина і, різко піднісши келих, щоб випити, трохи трунку розхлюпав на себе. — От, бісова личина,— вилаявся він.
Мені стало смішно. І я через силу стримався, щоб не розсміятися. “Ти диви який, просто таки шпаркий хлопяга, аж розпирає його від таланту!”— мовив я сам до себе. Тоді глянув на Дарку. Вона курила ту свою довжелезну цигарку з таким умиротвореним виразом на обличчі, наче почувалася найщасливішою жінкою на світі. І все-таки щось показне, фальшиве вчувалося мені у всій її поставі.
— А чому не в Україні? — я глянув на Андрія, намагаючись збагнути, що сховане в його серці.
Він деякий час мовчав, уперши в мене свої холодні колючі зіниці. В них було стільки злоби, що мені аж похололо на серці. Здавалося, що він зараз кинеться і розідре мене на шматки.
— Бо Україна це клоака, гнила смердюча клоака,— гаркнув він і знову повернув голову туди, де синів шматочок Дніпра. Вода в ріці весело ряхтіла, віддзеркалюючи промені сліпучого літнього сонця.
Ця зустріч з Даркою і її другом художником Андрієм залишила в моєму серці вельми гнітюче враження. Те, що Дарка не почувала до України найменшого сентименту, я знав і раніше, але вона принаймні не мала ненависти до рідної землі, їй було просто байдуже. Але Андрій… Цей чоловік Україну просто люто ненавидів, так, наче та сердешна Україна його тяжко скривдила, позбавила чогось найдорожчого. Я просто не знав, що і думати, мені це не вкладалося в голові. Що, ненавидіти край, у якому народився і виріс? Ні, це було понад моє розуміння!
І от ці двоє, міркував я, тепер тікають від війни в чужі краї. Що ж їх поєднує? Кохання? Таж ні! Як не старався, мені не вдалося укмітити і натяку на це велике почуття ні в ній, ні в ньому. Тоді що могло поєднати їх? Матеріяльна вигода? Добре, з боку Андрія це цілком можливе. А Дарка, яка й так усе має? Яка ж вигода їй? Здається, вона вірить у його талант митця. Може, і так. А якщо той талант раптом виявиться оманою? То що тоді? Що триматиме їх вкупі? Ніщо. Тож доля їхня вельми туманна і не викликає заздрощів. Дуже ймовірно, що залишаться вони там в чужих країнах, де так чи инакше діють ті ж жорстокі правила, що і будь-де на землі, кожен сам, розчаровані, згнічені серцем.
А що ж я? Я, який на противагу багатьом, не маю жодних ілюзій, нічого не шукаю, ні на що не сподіваюся, ні в що не вірю і нікуди не бажаю їхати? Що чекає мене? Нічого иншого, ніж усю решту людей. Та сама невідрадна доля.
Тож якщо ця безпричинна радість, яка тільки й тримає мене в житті, хоч коли-не-коли навідуватиме мене, я піти з цього повного скорботи світу не захочу. А коли полишить, то це і буде та моя остання година.
Володимир Яворський-Волдмур (В.Н. Ясмин)
