Колись мені довелося «втрутитися» у його авторську програму «Гостини з Миколою Гриценком»: до численних діалогів, які вів зі своїми героями Микола, вирішено було додати інтерв’ю… з ним самим. На роль інтерв’юера він (дякую!) запросив мене…
Говорили в його тодішній ще сумській квартирі. Попереджена телефоном дружина готувала на стіл («Марино, ти ж зроби картоплю, як ото я роблю. Ага, спечи цілу, в лушпинні…»)… Власне, з тих років наш діалог – хай на відстані, хай із великими перервами – не припиняється. І коли ми знову говоримо, то маю відчуття, що це – продовження вчорашньої розмови.
Отже — український журналіст, поет, прозаїк, громадський діяч. Випускник нашого рідного факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Головний редактор телебачення Сумського облтелерадіокомітету, автор і ведучий кількох циклів популярних телепрограм. Далі – представник Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення в Сумській області, керівник прес-служби Національної ради, головний редактор журналу «Вісник Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення». Президент благодійної організації «Фонд сприяння ініціативам газети 
«День». А нині — викладач журналістики в університеті Грінченка. Також – заслужений діяч мистецтв України. А ще – ліквідатор-чорнобилець, чоловік і батько… Микола Гриценко.
– Прочитала колись книгу «Самар» і зрозуміла, яке велике значення мала для твого становлення родина. І справді – маленьке село, батьки «без посад», звичайна сільська школа, а всі діти Гриценків, як кажуть, стали «великими людьми». Що ж вам таке передали у спадок?
– Спеціально – нічого. Усе – підсвідомо. А це – найцінніше. По-перше, писані й неписані правила: живи чесно, будь корисним (а не корисливим), розвивайся, досягай, допомагай, виручай, прагни більшого, вчися, не скупій, не злися, не заздри, усміхайся… Все це можна вписати в поширений у нашому Самарі вислів: «Живи так, шоб од людей не було стидно». Решта залежить від самовиховання, самоосвіти, самопізнання.
Чого практичного навчили батьки? Мати – малювати й вишивати (хрестиком і гладдю); батько – косити, рубати дрова, підмітати двір… А обоє навчили співати різних пісень. Їх у нашому дворі було багато, а на Самарі – тищі! Як зберуться на якусь гулянку, не спішили хапатися за чарки та ложки – дай поспівати! Моя мати Олександра (по-сільському Сашка) в тих застільних піснях «виводила» – вивищувала пісню своїм тихим, ніжним голосом. До самого неба! Я досі ті застільні давні пісні не можу слухати без сліз… У нас в селі не заведено було матюкатися, тим паче – битися. Ось «лаялися» часто. І в сім’ї, і на вулиці. Але то – як незмінний атрибут. Із-за чого сварилися? Та просто: в сім’ях – виясняли, хто більше робить і в кого більше болить; в селі, здебільшого, – війна за межі та спрямування води, яка ріками пливла згори після танення снігу чи великих літніх дощів, шукаючи собі дорогу через чийсь город. Люди намагалися справити ту воду подалі від себе. Хто не встиг, там і сварка!
На противагу (вірніше – в доповнення) домашньому вихованню була, звісно, школа. Мені повезло і зі школою, і з більшістю вчителів. Козелянська середня школа Недригайлівського району Сумської області… Нині ні школи такої нема, ні району. Школу років п’ять тому закрили за відсутності учнів, район потрапив під укрупнення, тепер наш район, куди входить і Козельне (колись – центральна садиба колгоспу імені Фрунзе), і мої рідні Тимченки, – у складі Роменського району. Моє віддалене від траси село Тимченки з околицею Самар, коли напряму, знаходиться за сім кілометрів від Вільшани. Десь посередині між Лебедином і Ромнами. Не випадково воно колись входило доскладу Лебединського району, а раніше – повіту. До Сум же – 60 кілометрів.
За дитинства дорога до Сум мені видавалися в сто разів довшою, ніж зараз. Поїхати «в город» – неабияка подія! Їде автобус «пазик», їде… І, здається, кінця-краю тій дорозі немає, враховуючи швидкість цього транспорту й те, що зупинявся він «біля кожного стовпа». До слова, однією з перших моїх шкільних публікацій у районній газеті «Світло Жовтня» була сатирична репліка «Автобус – небезрозмірний», у якій я розкритикував місцевий автопарк, що вони присилають в наші села такий малий автобус. Людей тоді було багато, автобус, окрім того, що маломісткий, ходив у Суми всього тричі на тиждень… Отож, людей в нього набивалося, як оселедців у бочку. І що ви думаєте?! На мою замітку в газеті відреагували! Пустили в село замість автобуса класу «ПАЗ», автобус більший – «ЛАЗ». Мені навіть прийшла відповідь, що «…на Вашу скаргу повідомляємо: ситуацію виправлено». Десь так… І я на короткий час став народним сільським героєм, якому щиро дякували і навіть хтось тоді вперше обізвав мене «журналістом»… Сільські вчителі – окрема тема. Я про них згадую часто. Особливо Наталю Софронівну Чорнуху, яка вперше в мені «шось запримітила підозріле…», завжди зачитувала перед класом твори з мого зошита. Внизу через рисочку, зазвичай, стояли одні й ті ж оцінки: «3» – за грамотність, «5» – за зміст…
— Поезія та журналістика – речі, як багато хто вважає, не дуже сумісні. Пригадую, декан факультету журналістики КДУ Дмитро Прилюк, коли я вступала, так неласкаво відгукнувся про поетів у журналістиці, що я зі своєї теки опублікованих робіт, які подавала на творчий конкурс, швидко повисмикувала сторінки з дитячими своїми віршами і здала документи без них. Отже – чому журналістика? Адже поезія була попереду?
– Коли я вступав на журфак КДУ імені Тараса Шевченка влітку 1979 року, моє «поетичне пташеня» ще сиділо в гнізді… Так, воно вже проклюнулося, потроху цвірінькало й лячно озиралося довкруж, ніби запитуючи саме в себе: хто я? Вірші, які писалися в школі, були російськомовними (навіть у невеличкому селі на Сумщині тоді вважалося що «по русські как-то культурнєй». Я ніколи не писав віршів про Лєніна, про комсомол… писав про природу, вчителів, сусідку бабу Федосю, любовні віршовані листи Ліді Пономаренко, яка мені дуже подобалася в старших класах… Ліда ті мої «віршовані страждання» зовсім не цінувала й у своїх відповідях-записках відповідала приблизно так: «…ну почєму ти нє такой как все?! Почєму всьо так сложно?.. Я нічєго нє пойму…» Хоча через роки вона читала знайомим вірші, адресовані їй, напам’ять… Значить щось-таки в них та було!
Більш серйозне ставлення до мови спілкування, мови написання текстів і відповідно – до поетичного слова з’явилося в аудиторіях «жовтого корпусу» Київського універистету, куди я дивом поступив одразу після школи. З того раптового дива почав усерйоз писати вірші! Та так рясно, що хлопці – сусіди по кімнаті в гуртожитку вже не засинали без слухань моїх чергових «шедеврів». Хоча з тих, студентських опусів, яких у мене збереглося п’ять різнокольорових блокнотів, до книг увійшло… кілька строф.
Все тому, що до поетичного слова від перших днів я ставився досить прискіпливо, можливо, аж занадто! Тому й публікації з’явилися пізно. До речі, перша збірка віршів юного Колі Гриценка побачила світ не в Недригайлівській районній газеті «Світло Жовтня», не в Сумській обласній молодіжці «Червоний промінь» (що було б логічно), а… в Донецькій газеті «Комсомолец Донбасса», 1982 року, під час проходження студентської практики на місцевій студії телебачення. Цю публікацію підготував тодішній донецький тележурналіст Вадим Самохін, якому я вдячний донині. Він підтримував, як міг, долаючи мої нав’язливі сумніви «чи так я пишу?». Вадим першим із авторитетів сказав: «Добре!» І в знак переконання розгорнув тоді російськомовну газету із моїми україномовними віршами… Це був справжній сюрприз і неймовірна ейфорія! Відтоді були публікації в республіканських газетах, журналах, альманахах. До поезії я почав ставитися всерйоз. І, як з’ясувалося, – «цей дощ надовго».
Журналістика в літературній творчості мені аж ніяк не заважає. Кажуть, комусь муляє журналістика при написанні віршів, комусь вірші заважають займатися журналістикою. Правда в тім, шо літературою ні тоді, ні тепер – не проживеш. Журналістикою сяк-так можна. Отож, у вільний від основної роботи час я з головою занурювася в світ художнього слова. Особливо це вдавалося під час відпусток. Як говорив колись мій друг і старший поет-побратим Михайло Шевченко після прочитання чергової порції моїх поезій: «Що я скажу тобі, Миколо?! Тікай! І пиши!..» Ось так я «тікаю й пишу».
До журналістики, щоб правильно зрозуміли, я також завжди ставився творчо: ніколи не писав «на замовлення», у публікаціях чи телепередачах стояв на справедливім боці, що призводило щоразу до спалювання купи нервових клітин… начальству не подобалося. Зате з такими життєвими й творчими принципами моя совість була спокійною. І в тому – покликання журналіста. Муки від того, що «тобою скористалися», що ти «заробив брудні гроші» рано чи пізно доженуть. І я не заздрю продажним журналістам, як ніколи не заздрю повіям – нещасні, підневільні люди, які самі себе загнали в рабство!
– Зазвичай після університетів навчальних починається непростий і часом відмінний від теорії університет робочий буднів. Чому найважче було вчитися й у кого ти вчився на початках?
– Я люблю вчитися і ціную вчителів. Пам’ятаю всіх. Найперші – мої батьки. Потім – мудрі люди в селі (а вони практично усі мудрі). Вчителі Тимченківської початкової школи (Галина Павлівна, Степан Йосипович) і Козелянської середньої (Наталія Софронівна, Григорій Тимофійович, Дар’я Григорівна, Віктор Владиславович, Олена Павлівна, Надія Дмитрівна…)
Хтось із них мене вчив, хтось жалів, хтось закривав очі, що списую (це стосувалося усіляких формул і задач)… А всі гуртом доклалися до того, що школу я закінчив із середнім балом в атестаті 4,5. Якраз цього вистачало, аби вступити на журфак, склавши замість чотирьох – два перших екзамени, за які мені в сумі поставили 9 балів. За тою пільговою «дев’ятибальною системою» я вскочив у вагон «поїзда» Тимченки–Київ.
Окремо хочу згадати журналістку Недригайлівської районної газети «Світло Жовтня» Зою Федорівну Даниленко. Вона «няньчилася» з моїми першими замітками і «направила на путь істинний» – навчатися журналістиці, написавши разом із тодішнім редактором Василем Яковичем Стецюрою шикарну характеристику: так, мов, і так – приймайте цього хлопця, не пошкодуєте! І прийняли…
У Києві, звісно, вчителів побільшало. Вони навчали мене мові, літературі, журналістиці газетній і телевізійній: Прилюк, Хмелюк, Бабишкін, Каранська, Коваль, Пономарів, Полковенко, Щербатюк, Семенчук, Погрібний… Частина університетських педагогів були «трішки дисиденти». Вони нам підказували, що читати «поза програмою». І ми вишукували напівзаборонені збірки Олеся, Куліша, Хвильового, твори з української історії Грушевського, Винниченка, Кониського…
Отже, книги – також мої вчителі! А ще – живі письменники, до яких ми ходили колядувати, – Ліна Костенко, Іван Драч, Дмитро Павличко, Михайло Стельмах…
Вчителями я вважаю своїх навчителів у літературі, з якими довелося спілкуватися не раз, які підтримали добрим словом, характеризуючи написані вірші, новели, а дехто з них згодом вели мої творчі вечори: Олесь Гончар, Дмитро Білоус, Іван Дзюба, Микола Сом, Петро Осадчук, Михайло Слабошпицький…
Університетське навчання було в поєднанні з майстер-класами, як би зараз сказали. Ми мали серйозні літні практики. По конкурсу я пройшов у телегрупу, отже, практику проходив на студіях телебачення в Донецьку, Львові, Чернівцях, Києві. На Сумське телебачення потрапив випадково (іронія долі, а точніше – кохання): маючи направлення на Республіканську телестудію після успішно захищеного диплому, пізніше в армії (куди загребли на два роки одразу після університету), – «скоропостижно» женився. Жонатого в Києві не прописали. Тодішній голова Держтелерадіо Микола Федорович Охмакевич (він же – голова дипломної комісії, ініціатор мого київського направлення) похитав головою і сказав: «Привези її, покажи хоч – кого ти на Київ проміняв? Куди спішив?» (Одружених 1986 року в Києві не прописували). І потім голова всерйоз запитав: «Звідки сам родом?». «Із Сумщини», – без ентузіазму відповів я. І Микола Федорович при цих словах пожвавився: «Там якраз створюють головну редакцію телебачення, виділяють квартири для молодих спеціалістів. Їдь. А там подивимося».
Так я «придивлявся» до Сум… 13 років! Попрацював трохи на обласному радіо, а потім очолив головну редакцію телебачення в 23 роки (наймолодший тоді був головний редактор обласної телевізії в Україні). І тут з’явилася нова когорта вчителів на чолі з Віктором Кириловичем Савченком – нестандартним генеральним директором Сумського облтелерадіокомітету: Юрій Царик, Людмила Чугай, Ірина Гарькава, Валентина Василець, Ігор Кандиба… Хай пробачать, кого не назвав, – усім вдячний за уроки телевізійної та радійної журналістики…
– У твоїй практичній роботі в журналістиці телебачення переважало. Що найважливіше для телевізійника за рецептом Миколи Гриценка?
– Про те, що я дійсно був надто молодим головним редактором телебачення, вже казав. До того ж, мав честь набирати журналістські кадри. Тоді я вирішив зробити експеримент: взяти випускників-однокурсників того ж таки факультету журналістики, де сам навчався. Людей я не знав, тому довірився тодішньому декану Анатолію Захаровичу Москаленку. За його порадою наш колектив поповнився Олександром Кугуком, Павлом Козинцевим, Олегом Опанасюком, Юрієм Дараганом… Пізніше під’їхала Рая Стоян.
У непростий час, по суті, на зламі тисячоліть та історичної епохи здобуття Україною незалежності, ми робили дійсно цікаве телебачення. Про це треба розповідати окремо. Єдине, що скажу, – попри комуністичну ідеологію, втручання обкому і т.д. ми вмудрялися робити свою справу чесно. Не приховаю: я був внутрішньо переконаний у важливості моменту, аби Україна нарешті стала вільною і робив усе можливе, щоб ці ідеї просочувалися в наших програмах. Той факт, що тільки дві обласні телестудії дали ефір делегатам Першого з’їзду Народного Руху України – Львівська і Сумська – говорить сам за себе. Я був «граючим тренером» – проводив свої авторські програми, здебільшого «прямі ефіри», які тоді користувалися великою популярністю! Так було легше й із колективом, адже фраза колег «А Ви покажіть, як треба!», мене, молодого керівника, не оминула…
А найважливіше для телевізійника, на мою думку: комунікабельність, доступність, постійна робота над собою (особливо, коли працюєш в кадрі), а ще – велика любов до того, чим займаєшся. Телекамера – рентген! Через неї все видно. Особливо помітна фальш, награність, неприроднє володіння українською, коли в побуті – суцільна російська… А ще важливо вчасно «вийти з кадру», коли відчуваєш, що втрачаєш конкурентність. Рекомендую кожному телевізійнику спробувати себе в документалістиці. Я автор кіносценаріїв, за якими відзнято близько п’ятнадцяти документальних стрічок. Робота над фільмом у професійній команді – особливий кайф! І заробіток, що також немало важить.
– Кілька слів про роботу в Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення…
– Так, це – окремий етап у моїй біографії. По часу він приблизно такий же, як і робота на Сумському телебаченні. Відомо, що після проголошення Незалежності 1991 року в Україні почали створюватися нові державні інституції. Одна з них – Нацрада з телерадіомовлення. 1994 року цей колегіальний позавідомчий орган призначав своїх представників у областях. Оскільки я люблю все нове й незвідане, а скромну місію на Сумському телебаченні вважав виконаною – впросився у Віктора Кириловича Савченка, аби відпустив… Віктор Кирилович, по правді кажучи, не хотів, але по доброті душевній все-таки написав хорошу характеристику… Як згодом виявилося, – на свою голову! Бо, дізнавшись про призначення держслужбовця високого рангу, наші місцеві керівники (тоді областю керував Анатолій Єпіфанов, за ідеологію відповідали Юрій Добровольський із Володимиром Підлісним) дали моєму шефу «наганяя»: яке, мовляв, ти мав право рекомендувати цього хлопця без нашого відома?! Спочатку були спроби щось змінити… Але, оскільки за моє призначення вже проголосував колегіальний орган у Києві, то справу не стали роздувати. Хоча намагання «підкорити під себе», звісно були… Представником Нацради в Сумській області я працював п’ять років. Це був цікавий період – формування телерадіомовного простору, коли з’явилися перші приватні телекомпанії та радіостудії. Особливо успішними тоді були «Топ-радіо» та «Відікон» у Сумах, «Телекомсервіс» у Шостці, «Вежа» в Конотопі, які першими отримали ліцензії на мовлення.
При каденції чергового складу Національної ради, за головування Бориса Івановича Холода формувалася прес-служба, яку при переїзді з Сум до Києва я очолив у 2001 році. Паралельно мене призначили головним редактором журналу «Вісник Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення». Так я частково навернувся до друкованої журналістики…
– Тривалий час ти співпрацював із газетою «День». Як ставишся до поширеної тези, що друковані видання зникнуть як не сьогодні, то завтра, поступившись новим медійним форматам?
– «День» з’явився в моїй біографії 2012 року, коли звільнився з Нацради. Тоді ми з Ларисою Івшиною вирішили заснувати Благодійний фонд сприяння ініціативам газети «День», адже це унікальне видання мало низку просвітницьких проєктів, якими хтось мав би опікуватися: міжнародні фотоконкурси, видання історичної документалістики (бібліотека «Дня»), освітня програма «Літня школа журналістики» тощо… Цим я й зайнявся. З превеликим задоволенням! Адже це співпадало з моїм переконанням – українці конче потребують історичної самоосвіти! Газета «День» приходила до читача рекордні 27 років, зайнявши своє унікальне місце в українській журналістиці. Але загальна хвиля несправедливого наступу на друковані ЗМІ поглинула і її. Вже два роки «День» не виходить, зникла також його електронна версія. Цьому процесу негативного впливу додали ковід і, звісно, війна. Колектив розформовано. Шкода…
Ми все ж не полишаємо спроб повернути це видання в орбіту вітчизняних друкованих ЗМІ, тримається ще сайт газети, здійснюються перевидання деяких книжкових проєктів. Так, минулоріч перевидали книги: «Україна-інкогніта», «Сила м’якого знака». Нині готуємо до перевидання публіцистику Джеймса Мейса.
Ситуація з друкованими ЗМІ потребує обговорення на вседержавному рівні під призмою захисту національних інтересів. Масове закриття газет, від районних до центральних, вважаю шкідництвом. Тут свою негативну роль відіграло бездумне їх «роздержавлення». Попри інтернет і сучасні технології провідні країни світу мають друковані авторитетні видання, на публікації яких посилаються відомі політики, державні діячі. Так має бути. В нашому випадку потрібна державна політика преференцій та сприятливі умови для розвитку друкованих ЗМІ.
– Чи згоден із тим, що журналістика загалом відмирає, принаймні в тому розумінні, що мало наше покоління?
– Журналістика не відімре ніколи! Вона видозмінюється разом із історичними періодами. Кожен час потребує своєї журналістики. Хоча загальнохристиянські заповіді варто сповідувати за всіх часів і передавати з покоління до покоління: бути на стороні правди, добра, світла. Принаймні, я в своїй роботі цим принципам не зраджував. Так, міг відмовитись щось писати, відмовитись вести ту чи іншу телепрограму, яка суперечила моїм внутрішнім переконанням. Або ж застосовував такі журналістські прийоми, які попри все доносили аудиторії те, про що думаю… При радянській ідеологій були свої правила. Вони зводилися до того, що журналіст взагалі не мав права висловлювати персональну думку. Зараз час авторської журналістики. Тут свої переваги й свої мінуси. Основні з цих мінусів – безвідповідальність журналіста, легковажне ставлення до мови, самолюбування, дешеве загравання з аудиторією… Та найстрашніше – продажність. Я вже про це говорив.
– Ми свого часу не терпіли, коли нас, журналістів, ті, хто вважав себе великими, сприймали як обслуговуючий персонал. Але чи не стало медіасередовище справді схильним до «чого бажаєте?» І чи можна (і чи треба) цьому протистояти?
– Повторюся: продажність – це найстрашніше. ЗМІ здобули конкретних хазяїв, які «замовляють музику» і вказують – хто «хороший», а хто «поганий», кого «хвалити», кого «мочити». Особливого цинізму набула політична, міжнародна журналістика. Вершину цинізму тут демонструє російська пропаганда, безпринципна, агресивна, войовнича і водночас – рабська. Дійсно, попри панівну комуністичну ідеологію ми з тобою могли «вибрикувати». Так, мали неприємності, ризикували, але доносили людям власну думку, говорили правду. Так, це були так звані «горбачовські часи», коли проголосили «гласність», «перебудову». Хоча складалося враження, що це стосувалося більше центру. В провінції сиділи «сталінсько-хрущовські секретарі», які ненавиділи новації, а демократію прирівнювали до хаосу, з яким треба боротися. В таких умовах працювали. В якійсь мірі нам повезло з шефом: на той час Сумський облтелерадіокомітет очолював Віктор Кирилович Савченко, професійний журналіст-газетяр, який до приходу на облтелерадіо працював власкором газети «Правда Украины» в Сумській області. Він на себе приймав основні удари від обкомівського начальства. Якби нами керував якийсь партійний функціонер, – не знаю, чи могли б працювати взагалі?! А так, на моє глибоке переконання, ми змогли у відповідальний історичний період здобуття Україною незалежності бути корисними своєму народові. І це не просто слова – свідченням цього є численні сміливі, правдиві телеефіри Сумського телебачення, принаймні, зразка 1988-1994 років, коли мені довелося там працювати.
– Про свободу слова. У який період ти її відчував, у який було з цим важко? І якщо ми вже обговорили «ручне керування» пресою радянських часів, то зараз який тиск і звідки передусім відчувають медіа?
– На зорі нашої незалежності 1992 року, ще в Сумах, я написав вірша, який починався такими словами:
Страшна свобода, як її багато.
Страшна вона, мов сто вовків страшна!
Вона приходить зголоднілим святом,
Щоб ти й себе у ньому не впізнав…
Свобода – річ надто відповідальна. Свобода – не хаос, не безвладдя і вседозволеність. Свобода – жити за демократичними правилами, які мають сповідувати всі без винятку. Не можуть бути в суспільстві по справжньому вільні кілька відсотків населення, а решта – підкорені безправ’ям, безгрошів’ям, беззаконням… Саме ці «малі відсотки» спочатку, оволодівши основними багатствами країни, вирішили захопити уми людей. Фактично весь телеефір, починаючи з 2000-х, поступово перейшов до рук олігархів, які (за винятком Порошенка) не відзначалися україноцентричністю. Нагадаю медіаолігархів, які донедавна «замовляли музику» в телеефірі своїх каналів: Фірташ – «ІНТЕР»; Коломойський – «1+1»; Ахметов – «Україна»; Пінчук – «ISTV», «Новий телеканал», «СТБ»… А скільки ефіру належало дрібнішим власниками?! Згадаймо пул відверто антиукраїнських медіа: «ZIK», «Ньюс ван», «112-й», що знаходилися під крилом Медведчука. На жаль, українці за 30 із гаком років незалежності так і не здобули свободу в її кращих проявах. Нам ще від Кучми нав’язали олігархічно-феодальну систему управління, коли соціальна несправедливість захищена законом. Так нас привчили жити в несправедливому суспільстві, де відсутні так звані соціальні ліфти, де чесним шляхом важко підніматися по щаблях влади, майже неможливо. Саме через те, що ми були позбавлені еволюційного росту, стали затребуваними революційні методи – майдани. Просто іншого вибору, аби вплинути на зміну власного життя, у суспільства не лишилося.
Нині з’явився шанс – почати, як кажуть, «із чистого листа»… Але ж якою ціною! Тут наведу останню строфу з вірша, який я вже почав цитувати:
… Страшна свобода і сумна свобода,
Коли бунтують фарби в голові,
Коли вона, дарована, приходить.
Коли її немає у крові!..
Нині форс-мажорна ситуація – війна! А ось що буде після нашої Перемоги? Велике питання. Чесно кажучи, я боюся того виклику, який постане перед нашим суспільством у перший же день після Перемоги. Внутрішнього виклику. Знаю одне – до нього треба бути готовими. Журналістам – насамперед!
– Зараз, на мою думку, чимало колег, які пішли у воєнну журналістику, довели, що професія існує. Та поряд є джинса, є неякісна журналістика. Як зорієнтуватися тим, хто іде в професію сьогодні?
– Основні орієнтири – суспільно-моральні, християнські принципи, а ще – Конституція України. Раджу кожному, хто йде в журналістику, ще раз познайомитися із цими короткими, але основоположними засадами життя людини загалом і життя в Україні зокрема. Зараз, здається, хтось дуже хоче привнести політичний хаос в телеефір, який зручно одягти в шати «свободи слова». В особливий час – особливий формат діяльності медіа. Таке моє переконання. Досить інтернету, який кишить війною «порохоботів» із «зеленоботами». Це – безвідповідальні люди, які за бажанням зберегтися при влад готові пожертвувати країною. Переможемо – тоді, будь-ласка, відривайте «шлюзи». Але про цю засторогу я вже вище говорив. Інша справа – діяльність журналістів-викривачів корупції. Вони мають свої медіаплатформи, зв’язки із західними партнерами, на кошти яких, здебільшого, й існують. Корупція – другий фронт, де треба перемогти світлим силам. Інакше остаточної Перемоги у війні ми не досягнемо.
– Микола Гриценко – не лише журналіст, відомий письменник, а й громадський діяч. Пригадую твою роботу зі створення кафе «Сумка» (на жаль, воно втратило той початковий корпоративний формат). І далеко не всі знають, що памʾятний знак «Сумка» – теж твоя ідея. Була багаторічна робота на фестивалі «Кришталеві джерела»… Що з цього тобі найближче, найдорожче?
– Хотів би скромно нагадати, що «Сумці» передувала десятирічна діяльність Громадського об’єднання «Мистецький центр «Собор», який я організував із однодумцями. Центром здійснено сотні мистецьких проєктів: виставок, концертів, презентацій, десятків позицій книг видавництва «Собор». Це хіба не внесок у множення та підтримку українського культурницького духу в Сумах?! Скільки часу, духовної енергії тоді було віддано?! Хочу щиро подякувати друзям: Володимиру Садівничому, Василеві Чубуру, Григорію Тимченку, Оресту Ковалю, Олександру Чередніченку, Людмилі Федевич, сестрам Валентині та Людмилі Макаровим… Декого з них, на жаль, уже немає з нами… світла пам’ять. А тоді ми разом волонтерським чином здійснювали неймовірно красиві мистецькі проєкти, які гуртували українське середовище.
«Сумка» – осучаснена форма діяльності, можливість самовиживання, самоокупності. Але на відстані, з Києва, такі проєкти реалізовувати важко. Потрібно бути на місці. Та й господарська діяльність – явно не моє…
Щодо інших громадських проєктів… Мене доля ними не обділила. Зате обділила мою родину присутністю батька. Дійсно, громадській роботі приділяв і приділяю багато уваги. За кожним фестивалем, конкурсом, презентацією – купа витраченого часу. Хтось його приберігає для власних потреб, хтось – витрачає для інших. У кожного свій вибір.
«Кришталеві джерела» – не виняток. Прекрасний був фестиваль, довгожитель – ровесник Незалежності! Скільком діткам ми додали віри, впевненості у власних силах?! Ми разом з тобою, Алло, таким чином впливали на формування кадрів для майбутнього українського кіно й телебачення. Хіба це не благородно?! Хіба це не важливо?! Час, витрачений для підтримки талановитих дітей і молоді, не вважаю марним. Хтось це повинен робити. Неодмінно. Приміром 10 років я проводив у своїй рідній Козелянській школі (аж до її закриття) «Літературні читання на Миколая» з метою – підтримати талановитих діток краю…
— А чи має журналіст бути громадським активістом? І якщо стає ним, це допомагає чи заважає роботі?
– Журналіст не може бути відокремленим від життя. Він – в епіцентрі. Якщо ти не цікавишся поточним плином життя в твоїй країні, не аналізуєш, не є співучасником подій, – який ти тоді в біса журналіст?! Громадська робота додає відчуття дружнього ліктя, команди, що для журналіста також дуже важливо. А ще – розширює горизонти світосприйняття, змушує більше знати, більше вміти, бути врешті – активним і рухливим. Я все життя в активній громадській роботі: свого часу – активіст сумської «Просвіти», ГО «Мистецький центр «Собор»; у Києві – один із засновників бойової громадської спілки «Музичний батальйон», у БФ сприяння ініціативам газети «День». А ще – відповідальний секретар Національної спілки письменників України.
У Київському університеті імені Бориса Грінченка нещодавно також додали громадської роботи – обрали головою первинної журналістської організації… Ось до партій у мене інше ставлення. Для журналіста, як на мене, це не обов’язково, навпаки – обмежує його діяльність.
– Як ставишся до колег, які ідуть у політику? Чи не викреслюють вони цим себе зі списку журналістів, адже назавжди втрачають право на беззсторонність? А без неї справжньої журналістики бути не може.
– Журналістика й політика… Сам пробував колись балотуватися до Верховної Ради України. Бували періоди, коли журналісти (і письменники), ставши депутатами, зробили чимало корисного для суспільства… Знаю й тих, хто, як кажуть, «скурвилися», втративши і себе, і своє покликання. Зазвичай, це трапляється тоді, коли людина продається «в політичне рабство». Але тут кожен обирає свій шлях. Як сказав один мудрий чоловік, «авторитет здобуваєш роками, а втратити можеш за хвилину».
– Для молодих, які вважають, що журналістика – це таке собі свято, шоу, як би ти визначив: скільки в цій праці свята, скільки – творчості, а скільки щоденного ремесла?
– Нині я веду курс «Авторські майстер-класи з журналістики» для майбутніх журналістів у Київському університеті імені Бориса Грінченка. Саме цьому питанню вділяю чимало уваги, намагаюся розкрити різні грані журналістики. Так, у ній, як і в житті, бувають і свята, і будні… Бувають успіхи і невдачі, перемоги й поразки. До всього треба бути готовим.
— Чим займається Микола Гриценко сьогодні поза «роботами», чим наповнений твій світ?
– Здається, в ході попередніх відповідей, я вже про це й розповів. Хіба додам дещо про літературну творчість. Мій набуток – 13 книг прози, поезії, публіцистики, сценарії документальних фільмів, з півтора десятка пісень… Щасливий, що свого часу подружилися із сумським композитором Валерієм Козупицею. Із ним ми написали «Гімн міста Суми», низку популярних пісень – лауреатів музичних конкурсів. Нещодавно зробили професійний запис пісні «Мій брат» про наше українське воїнство. Готові хоч завтра дати в Сумах наш авторський концерт. Правда, ніхто не пропонує.
Радію кожному поетичному рядку, який будить мене серед ночі… Дедалі рідше, на жаль. Беру участь у літературних проєктах на теми сучасної російсько-української війни. Це важливо. Ми маємо по гарячих слідах зафіксувати злочини рашистів, показати наших героїв, продемонструвати згуртованість і солідарність. Час випробувань триває. І наше покоління, творче зокрема, має пройти це випробування з честю. Іншого не дано.
Спілкувалася Алла Федорина
