Але якщо лежачий і не намагався встати? Я завжди любила «Наукову думку». Навіть за те, за що її ніхто не любив: за вічний запах затхлості і постійну відмежованість від сьогодення. Там завжди панував настрій занедбаного бабусиного горища: якщо не боїшся пилу й пітьми, то можеш натрапити на скарби.
У студентські, а тоді аспірантські роки, я відносила туди усі свої гроші. Їх не було багато (грошей), але й тамтешні видання не коштували, як крило від боїнга. А ось факт, що словник, довідник, посібник видано “Науковою думкою” автоматично означав для мене знак якості. Вища видавнича проба.
Так, я щиро любила “Словник синонімів” у двох томах, та й решту їхніх словників безмежно цінувала. І я не зважала на те, що на полицях зі словниками, довідниками, посібниками інколи сусідили якісь дивні книжки якихось дивних авторів, про яких я не чула ні тоді, ні після, ні взагалі ніде, але які в якийсь дивний спосіб видавалися в державному академічному видавництві.
Я не зважала на те, що ніхто ніколи в “Науковій думці” не тішився, що я знову прийшла за книжками, і я не раз і не двічі почувалася там недоречною через свій сміх, подружок, яких притягла з собою за компанію, і бажання щось детально розпитати. Але мені, студентці, здавалося, що академічний світ науки таким і повинен бути: відлякувати суворістю, пропонувати лише випробування (книгарню при видавництві ще треба було знайти!!!) і тримати у постійному страху, щоб ти ще доросла до такого рівня академічності.
Я настільки свято вірувала, що чинним може вважатися лише “Український правопис”, виданий “Науковою думкою”, що понад десять років проповідувала цю віру студентам. Лише “Наукова думка”, лише hardcore, усі інші варіанти піддаємо сумнівам!
А тоді ця матриця в мені дала збій – і саме з останньою версію правопису: електронна редакція випередила друковану настільки, що друковану ніхто вже не чекав. А коли вона нарешті з’явилася, то виявився, що треба постаратися її купити. Особисто я тоді їздила в книгарню “Наукової думки” за правописом тричі: і всі три рази там була або перерва, або технічна перерва, або санітарний день.
Але насправді усе почалося задовго до того. Можливо, це почалося, коли я не змогла купити ще найперше видання (2014 року) “Транзитної культури” Тамари Гундорової, яке дуже хотіла (і яке зараз перевидала “Віхола”, тож його можна купити у два кліки на безлічі сайтів) у величезній книгарні “Наукова думка” на Грушевського, де книжки завжди були розкладені як експонати, до яких не доторкнутися. Тоді я так само ходила туди тричі, і так само, жодного разу не втрапила.
Тож чи справді затхлість, порох, байдужість – ознаки науки? Можливо, це ознаки занепаду? Можливо, усі ці роки видавництво у купі з книгарнею котилася у прірву? Але коли любиш, не зважаєш на вади. Знаходиш пояснення. Миришся з незручностями. Пробачаєш. А тоді – любов минає. І розумієш, що заплющувала очі на болюче очевидне. Банальну відсутність бажання змінюватися. Реагувати на вимоги часу. Щось робити ще, окрім того, щоб чекати фінансування від держави.
Сьогодні багато хто радить, як можна було би вберегти “Наукову думку” (сучасний менеджмент, стратегічне планування тощо). Але ці поради беззмістовні. Не тому, що заднім числом. А через те, що ні в кого не було особливого завзяття змінюватися. Мені дуже боляче усвідомлювати, що “Наукова думка” померла. Але вона не мала шансів вижити, бо нічого для цього не робила.
Можливо, це такий собі болісний, але правдивий урок: ти маєш змінюватися, якщо хочеш чогось досягати (а не виправдовуватися тим, що ти занадто заслужений і іменитий для змін). Часи змінюються. Не обов’язково йти в ногу з часом. Важливо – просто йти. А не перетворитися на лежачий камінь. Бо під нього – і вода не тече.
Аліна Акуленко
