«Авжеж! Тепер картини Нане Папа хапають усі, і його нова, неповторна манера завоювала загальне визнання, але не тому, що люди справді почали розуміти його мистецтво, а просто тому, що критика привернула до його полотен увагу тупоголових багатіїв, завсідників малярських виставок. Критика? Та годі, хіба в ній суть?
Критерій такого критика – у нього в штанах. І критик, котрому Канделора в розпачі кинула в обличчя, що несправедливо, аби такий художник як Нане Папа вмирав з голоду, – критик цей (один із найвідоміших) своєю грунтовною статтею вирішив долю неповторного мистецтва Нане Папа, привернувши до нього увагу багатих бовдурів.
Але він, цей критик, згодом побажав, щоб його послугу не те, щоб оплатила, а… в чарівний спосіб винагородила вдячна Канделора. І Канделора, сп’яніла від перемоги, яка уявлялась їй бозна-якою значною, несподівано виявилась вельми щедрою на вдячність – і не тільки щодо цього критика, а й до всіх найзахопленіших шанувальників нового мистецтва її чоловіка: багатьом, а надто баронові Кіко, який – так-так! – навіть поселив їх на власній віллі, аби мати честь надати притулок жерцю мистецтва й обранцеві слави… І яке поводження! Які подарунки! Які бенкети!.. Але що вдієш, коли бідолашна Канделора не бачила в цьому нічого лихого! Її просто лякали злидні”.
“Позбутися цієї ганьби? Це неможливо – тепер ганьба живе в них самих і довкола – всюди! Лишається одне – вдавати, ніби нічого не сталося, і продовжувати: йому – писати картини, їй – розважатися, нині з Кіко, завтра – з кимось іншим, позавтра – і з Кіко, і з кимось іншим водночас, і головне – легко, безтурботно. Нічого не вдієш, діло житейське, пусте…Так чи інак – усе минає, не лишаючи сліду. А тим часом – смійся з усього почварного, приреченого на страждання, і хай воно собі нидіє у своїх почварних формах, аж доки розсиплеться на порох.
Все на світі несе і собі прокляття й муку форми, фатальне усвідомлення того, що ти такий, як є, і не можеш бути інакшим. В тому то й полягає відкриття його мистецтва – він перший дав людям відчути цю муку й прокляття форми. Він добре знає, що кожен горбатий має покірно нести свій горб. А людські вчинки підвладні тому ж закону, що й форми. Вчиненого не можна вже ні виправити, ні змінити”
(Луїджі Піранделло. Канделора / Новели на рік. 1922)
90 років тому італійський письменник Луїджі Піранделло (1867-1936) став лауреатом Нобелівської премії. Ставлення до нього було неоднозначним, адже він був пов’язаний з італійським фашизмом, який сприймав, власне, в первісному його значенні («фаші» – об’єднання загонів бідних сіцілійських селян у боротьбі проти багатих землевласників).
Предтеча европейського театру абсурду і европейського екзистенціялізму, Піранделло добре відчував викривлену гримасу світу. У своїй автобіографії на початку ХХ ст. він писав: “Мені здається, що життя – це вкрай сумна буфонада, бо в нас живе – взявшись невідь звідки, навіщо й чому – постійна потреба ошукувати самих себе, мимоволі вигадуючи якусь реальність (для кожного свою, аж ніяк не однакову для всіх), – реальність, яка з плином часу все дужче й дужче виявляє всю свою примарність та ілюзорність”.
Основна драма митця, за Піранделло, «прокляття форми» – мистець може бути лише тим, ким він є. Не більше, але й не менше. Чи задумувалися над цієї драмою митці? Чи розуміють у яку пастку потрапили? Піранделло знав, і пройшов шлях до кінця.
Євген Баран
