«Ніколи не ризикуй нічим, доки ти не готовий втратити його цілком, запам’ятай це»; […] писати правдиво — найважливіша мета усього його життя»; «Це було перше судно Ернеста (…). А своє судно відрізняється від найманого, як дружина від секретарки»;
“Писання – це страшенно тяжка робота, Бароне. Коли я встаю рано й пишу добре, це дає мені відчуття майбутньої винагороди. Бо я знаю, що ви вже чекаєте на пристані і що я проведу з вами решту дня на воді. Коли ж справа посувається погано, я знаю, що не матиму цієї втіхи. Чекання допомагає мені працювати на повну силу”;
“[…] А ти серйозно хочеш стати письменником, Бароне? […] Ти візьмеш на себе величезний тягар, – мовив він зрештою. – Що б ти не зробив, усі скажуть, що тобі допомогла моя репутація. Ти знаєш це? Я кивнув.
– Але не варто занадто зважати на те, що кажуть люди. Ти вмієш добре спостерігати. (…). Ти маєш грунтовно читати. “Геклберрі Фінна” ти, звичайно, прочитав? А Кіплінга й Стівена Крейна? Ти маєш грунтовно вивчити Толстого і Достоєвського, Джойса й Генрі Джеймса, Мопассана… і Флобера – особливо “Мадам Боварі”. Коли осягнеш це, берися до Стедаля, до “Будденброків” Томаса Манна…”;
“Знаєш, Бароне, я був одружений три з половиною рази. І з усіх Поліна була найкращою жінкою, яку може мати чоловік”; “Якщо письменник не може робити із слів того, що карикатурист чи художник роблять із ліній, нехай пише політичні промови, де нагородою буде обсяг без проникливості”;
“2 липня 1961 року десь о сьомій годині ранку Ернест зробив останній рішучий крок у своєму житті. Подібно до самурая, що вважає себе зганьбленим словом або вчинком іншого, Ернест відчував, як його зраджує власне тіло. І, щоб не дозволити йому зраджувати далі, він, котрий 
за своє життя дав названий ним “дар смерті” стільком живим створінням, зарядив свою улюблену рушницю, поставив її на підлогу, а відтак нахилився і знайшов спосіб натиснути курок”.
(Лестер Хемінгуей. Мій брат, Ернест Хемінгуей /
переклав з англійської Володимир Брюгген. Київ. 1968)
Можна бути успішним письменником Ернестом Гемінґвеєм (1899-1961), лауреатом Нобелівської премії, а можна залишатися його молодшим братом Лестером Гемінґвеєм (1915-1982), автором кількох книжок, найвідоміша з яких про його старшого брата, написана відразу після самогубства останнього.
Книжка дуже проста, без жодних претензій, без жодної заздрости і звинувачення. Виповнена любови і ніжної ностальгії. Лестер приймав старшого брата, від якого був молодшим на 16 років, як Бога, до якого не мають претензій, просто люблять через те, що він є. Він сприймав усіх жінок Ернеста, разом із платонічною любов’ю до Марлен Дітріх: чотирьох офіційних дружин, Хедлі Річардсон, Поліну Пфайфер, Марту Гелхорн і Мері Уелш. Любить своїх небожів по брату, Джона, Патріка і Грегорі. Любить старших сестер, їх у нього четверо: Марселіна, Урсула, Санні і Керол. Любить батьків – Грейс Ернестіну Холл і Кларенса Едмунда Гемінґвея.
У конфлікті старшого брата з батьками, батьки не сприймають надто неспокійного способу життя сина, Лестер приймає і розуміє усіх. Самогубство батька у 1928 році, як і самогубство брата у 1961 Лестер не засуджує, а приймає і розуміє їхній вибір (батько втратив заощадження і дізнався, що захворів цукровим діабетом; Ернест хворів цирозом печінки, початками цукрового діабету і гемахроматозом – дуже рідкісною хворобою, “що призводить до припинення функцій різних органів”). Зрештою, сам Лестер теж застрілився у 1982 після неуспішних спроб лікування цукрового діабету…
Книжка легко читається, позбавлена міфотворення і сенсаційних деталей. Якась просвітлена і лагідна. Саме така, якою б хотів її бачити старший брат, який називав свого молодшого брата Бароном: “Їй-богу, Бароне (…), якщо колись напишуть про мене книгу, то я б хотів би, щоб це зробила людина, яка насправді знала мене. Можливо, це будеш ти”.
У книзі багато думок і міркувань самого Ернеста, його ставлення до літературної праці, до братових літературних спроб. Гемінгвей був людиною дії, лише літературна праця могла його на певний час прив’язати до одного місця, і цим місцем був письмовий стіл. І як тільки він відчув, що його світ звужується до лікарняного ліжка, то зробив свій вибір.
Ми ж досі міркуємо, чи правильно? Гадати не потрібно, потрібно вбирати у себе життя. І намагатися його змінювати, особливо, коли зло отримує короткотривалу перевагу. “У мене тільки одне життя, і, клянусь богом, я поїду туди, куди хочу, де мені цікаво”. Це не просто слова, це вибір Ернеста Гемінґвея…
Євген Баран
