Класно встроївся: нижня полиця, крім мене нікого, а навпроти – на боковушці – дівчина, років так… ну, не більше. Вже не дитя, але й не зовсім. І в окулярах – тонких чорних і огромних, їх дівчата носять не для зору, а понтів. Красива і молода. Або, точніше, просто молода. Бо молоді всі красиві. А які молоді і некрасиві – їх на пальцях однієї руки, не набареться навіть на статистичну похибку. Всі молоді красиві, всі! Молоді…
Вона окулярами всю дорогу у смартфоні, а ноги її в джинсах. На сусідній боковушці проглядається військовий – в камуфляжі, лисобородий. Лисий і з бородою. І з дівчиною. Молоденька, років п’ятнадцять, как піть дать – не більше. Я спершу думав, що вони просто сусіди, а те що говорять одне до одного, то це військовий до неї заграє, а вона ще мала і послать на вміє. Але вони виявилися батьком і донькою.
Скоро спати. Дівчина в безрозмірних окулярах зняла джинси і явила свої ноги у рейтузах. Ноги хороші, точьоні. А рейтузи якісь високотехнологічні – об’ємної фарби, бузковий металік. Ноги – як голограми – для глазу сильно приятні.
Вона простелилася, сіла лотосом на білі простирадла. І все це, не виймаючи лиця зі смартфону. Вбрала навушнички і танцює сидячи – хита тілом у такт навушникам. І час від часу щось комусь друкує. І як друкує, то сміється.
А в ето время у сусідній боковинці солдат почав готуватися до сну. І питає в дівчини у рейтузах:
– Ви головою куди спатимете?
– Сюди.
– Тоді і я сюди. Ну, ви ж розумієте… – сказав він сміючись, натякаючи на шкарпетки.
І правильно зробив, бо чоловічі шкарпетки у плацкартнім вагоні – то окрема вічна тема ще з часів ковчега і Ноя. Іноді шкарпетки у плацкартах підпадають під Женевську конвенцію заборони хімічної зброї. Але за це нікому нічого не буває – Міжнародний кримінальний суд ордерів не виписує. Але то таке.
Світло частково вимкнули. Дівчина перестала полірувати моє око ногами – вкрилась простирадлом. Вагон причаївся.
На ранок я пішов за кавою, а коли повернувся, застав діалог військового з п’ятнадцятирічною дівчинкою.
– Папа, я нє хочу в туалет!
– Так, давай бистро, я сказав! Щоби твоя мать мені потім не виговарювала.
– Папа, но я нє-хо-чу!
– Бистро, я сказав! Пошла поссала і обратно. Потом твоя мать буде мені вичитувать!
– А не надо било розводіцца.
– Я сказав, бистро в туалет!
Вони сперечалися пошепки, але шепотіння було ядрьоним і громогласним, як наче хтось м’яв у руках порожню півторалітрову пляшку з “Миргородської”. Чи мо “Трускавецької” – у них, я замітив, похоже звучання. Знайома скрипачка сказала, що пляшки від мінералки настроєні в одній тональності – соль мажор, здається.
Вадим Петрасюк
