Того разу Іван Драч нагадував мені Миколу Бажана.
Бажана, якого я не знав особисто, але знаю за віршем того ж таки Драча: «Я пам’ятаю Бажана старого// Він все частіше згадував про Бога// І все казав, доплентуючись вгору: // «Час, Господи, на самоту й покору»… Класик радянської літератури, її комісар, приставлений комуністами, про якого так багато гіркого сказав у своїх щоденниках Олександр Довженко, Микола Бажан в кінці життя повторював слова свого ідейного ворога – Евгена Маланюка…
Іван Драч, якому тоді минуло 80, ступав у Чернігові важко. Певно, не тільки літа тиснуть на нього, і не тільки смерть\вбивство сина, про що він згадав зовсім не мимохідь на зустрічі зі студентами Чернігівського педагогічного університету імені Т.Шевченка (хоча тут же похвалився і малими своїми внуками, завваживши, що є для кого жить), і не важка хвороба дружини Марії, яка лежала після інсульту, — ясна річ, що тиснуть на поета його труди і дні, просякнуті і боротьбою з пристосуванством, і боротьбою в рухівський час.
Що не завадило йому читати абсолютно драчівські хуліганські вірші – як ось про діда, якого баби звуть Бандіт…
Та й два варіанти вірша про Єву цілком нагадують молодого і зухвалого Драча з «Ножем у сонці» і «Баладою про випрані штани» — там Бог «був мудрий, як ребе» і Єва ребрами Адама міряється…
Хоча, коли я вже може занадто став піджартовувати з Героєм України, він завважив: «Ти мудрості набирайся, а не нахабства!».
Хто б казав, Іване Федоровичу!
Звісно, Драчу для виживання у розрідженому радянському повітрі доводилося «дихати Леніним», але загалом саме зухвалість – що в поезії, що в політиці, пригадаймо першого голову Руху, а це все той же Іван Драч – була і є його визначальною рисою. Бо саме зухвалість рве шаблони і підіймає до вершин.
На питання чи не шкодує він, що очолив свого часу Рух, Іван Драч, дивлячись на присутнього першого голову чернігівського Руху Валерія Сарану, відповів мудро: «Ми були інструментами свого часу – не були б Драч і Сарана, були б інші прізвища. Але Рух все одно був би».
Я ж нагадав вірш Івана Драча про українців, представлюваних гайдамакобандерівцями–зарізяками, а кат України Лазар Каганович дожив до 90 років, граючи в доміно у московському дворі і жоден українець не вцілив у нього навіть з рогатки.
Натомість «українці – троїсті музики»: що один зробить – то другий угробить (перефразовано), вміло загризають одне одного. Це я казав, думаючи про свою роботу радником голови ОДА по декомунізації – годилося б чекати спротиву і брехні від комуністів–регіоналів, але ті затихли, як миші під віником. А ось начебто свої – накинулися із завзяттям більшовиків…
Дивовижний народ – українці!
Нащо йому вороги?! Своїх вистачає…
Кожен українець — це троїсті музики:
Одне — думає, друге — каже, третє — робить.
Від того у нас результат великий,
Що перший — спородить, то третій
точно угробить.
В такому консенсусі доживаємо досі,
Шкодуєм в душі собі доброго слова:
В сусідів давно уже визріла осінь,
А в нас ще весна дурноголова.
Чому ваші вірші не постаріли? – питав я Івана Драча.
І він не міг відповісти.
«Безсмертний народ! Незнищимий народ!
Навіщо їм вороги?! Вони — самі собі вороги!»
Може, намаганням порвати оцю вічну нитку ворожості і пояснюється, що вечеряти тоді перший голова Руху поїхав… з останнім першим секретарем чернігівського обкому компартії Петром Шаповалом?
Василь Чепурний
