Іноді фото і відео красномовніші слів… Ніхто не знає, що насправді відбулося на цій зустрічі, яка могла б стати для нас доленосною, але не стала. Бо навіть на публіці Трамп не зміг приховати своєї холодності і роздратування, і лише на вимогу своїх піарників був змушений позувати із рукостисканням. А на своїй соціальній платформі висловився коротко й категорично: «Зеленський і Україна хотіли б укласти угоду і зупинити божевілля»…
Ключове слово — хотіли б… Але те, що ця зустріч відбулася саме на такій знаковій події — це вже сам по собі знак. Хороший. Бо я памʼятаю той жах, який охопив парижан, які дізналися, що горить їхня святиня. Саме напередодні я заходила до Нотр-Даму, і купила дві свічки. Одну поставила у притворі для православних (є там такий), а іншу, сувенірну, принесла в готель, який був поруч із островом Сіте, варто лише перейти через міст і потрапиш на площу перед Собором.
Збираючи валізу в дорогу, я почула тривожні дзвони із кількох сусідніх соборів, і вийшла на вулицю. Побачила, як палав Нотр-Дам, як виходили з транспорту люди, які їхали з роботи додому. Як вони спонтанно падали на коліна просто на проїжджій частині зі словами молитви. Великий натовп народу, який це сприйняв, як знак. Історія Собору Паризької Богоматері — це не просто про любовний трикутник навколо красуні Есмеральди. Це історія підступності, зради, захисту, жертовності, загибелі, руйнування…
Це історія відродження. Яке раптом згоріло за тиждень до другого туру президентських виборів в якійсь взагалі маловідомій для парижан країні. Мабуть, Нотр-Дам попередила, що та країна згодом запалає великою війною, а її полум’я стане загрозою і для Франції, і для всієї Європи…
А тепер разом із чотирма мільйонами людей я дивилася пряму трансляцію із урочистого відкриття відремонтованого собору. Архієпископ Парижа, стукаючи посохом у двері Нотр-Даму, звертається до Собору, як до живої істоти, бʼють 18 дзвонів, грає орган усіма своїми 8000 труб, співає дитячий хор, якому вже 850 років, політики світу не можуть стримати сліз, коли входять пожежники, які ризикуючи життям, те все врятували, і за ними — будівельники та реставратори, які все те відновили…
Емануель Макрон однією рукою ніжно підтримує під лікоть свою елегантну дружину, а іншою так само турботливо підтримує мера столиці Анн Ідальго… Чому я ніколи не бачила, щоб наш президент стояв чи йшов поруч із мером нашої столиці? Чому такі відомі торгові марки, як L’Oreal чи Gucci, пожертвували на відновлення свого Собору по 200 мільйонів євро, а у наших православних храмах столиці священники і паства зараз мерзнуть через 
відключене за борги опалення? Чому зрештою, під час такого страшного лихоліття ми самі не падаємо перед своїми соборами на коліна, а взагалі минаємо їх, штурмуючи каси театрів на конотопських відьом…
Чому представники із 50-ти країн на урочистостях у Парижі були пристойно одягнені, а наш у якійсь розхристаній куртці, ніби виліз з окопу, де швирнув свою останню гранату? І чому поїзд із Києва на Варшаву обліпили всередині його великими портретами із недолугим — «Мені потрібні снаряди, а не перевезення»… Чому взагалі всюди цей його секретар? Щоправда, цього разу терплячі французи ввічливо відіпхали його у воєнному камуфляжі куди подалі, як до речі, відіпхали й мільйонера Ілона Маска у красивому костюмі, а обом так хотілося своєї хвилини слави…
Чому французькі єпископи категорично відмовили своєму президенту збирати світовий політикум у святині, і навіть просто виступати в церковному храмі, де право слова мають лише священнослужителі… Все запланували на площі перед собором, і лише погода, штормова у 80 балів, змусила єпископів змінити план урочистостей. А хто дозволив нашому, який слово трапезна розуміє занадто буквально, організувати ресторан у Трапезній палаті 
Києво-Печерськоі лаври? Чому інформкоманда Макрона, коли той виступав з трибуни, обійшлася маленькими непомітними телеекранами для тих, хто сидів далеко, а наші у приміщенні, що вдесятеро менше, заліпили алтар і християнські ікони відосиками?
І чому у нас не було отого простого слова ДЯКУЮ на стінах Лаври, яке єдине, лише і було б там доречним у той день вшанування наших воїнів… Як слово MЕRCI, що так красиво засяяло на весь Париж разом із Віфлєємською зіркою, яка з божественною благодаттю пронизувала лазерними променями усе місто… А ще я помітила, що темно-сірі стіни Нотр-Даму стали яскравими і світлими, і ця ясність, якої так не вистачає нам у житті, теж гарний знак, що вселяє надію.
Людмила Семенюк
