Передріздвяні ритуали галицького села: змагання газдинь на розмаїтість штабелів випічки, бурштинові озера холодцю, прощальна пісня любовно відгодованого пацє. Пахощами вудженки його дух линув над хатами. І ще один, різкий і міцний, самогонний. Домашній алкоголь слугував не лише опіумом для народу. Також медичним засобом — «на натиранє», на компрес, настоянку на травах — і твердою, хоч і рідкою валютою.
Тоталітарна держава душила народний промисел. Менти з дружинниками влаштовували рейди, самогонників штрафували, агрегати-змійовики вилучали. Репресії проводили не без участі місцевих стукачів. Про одного з них збереглася легенда завдяки креативності стукачевого сусіда, назвемо Василем.
Той гнав не на продаж, для домашнього вжитку. Сусід, назвемо Іваном — банальне комуняцьке стерво, якийсь чи парторг, чи профорг в колгоспі. Василеві їв печінки роками — то в нього пес, бачте, голосно гавкає, то за межу на Василевому городі залізе і верещить, що «все так було».
Незадовго до Різдва вкотре влаштував за щось істерику, погрожував донести, що «ти бімбер вариш».
Того ж вечора Василь виніс з хати щільно закрученого металевого бідона і закопав на обійсті під грушею, за півметра до «кордону» з Іваном. Довго длубав мерзлу землю.
Зранку гості — менти, дружинники, Іван в якості «понятого».
— Показуй, де самогон закопав.
— Хлопці, нема там жодного самогону! Бігме!
— Разгаворчікі мені туво! Копай давай.
— Я воду запорпав. Що, не можна?
— Ги-ги-ги! Під дурачка, значить, косим?
Бере Василь рискаля в руки, летять грудки вусібіч, відкручує кришку на бідоні. Правоохоронці нюхають:
— Курва, вивітрів так скоро? Не смердить самогоном зовсім.
— Кажу вам — вода.
— Ану, попробуєм. Ви, товаришу Іване, теж пийте. Гм… Точно вода! Тепер скажи, якого дідька її проти ночі закопав?
— Бачите, в мене місяць тому померла теща…
— А моя, к сожалєнію, ще жива, ну, і шо? До чого тут теща?
— Її остання воля: коли помре, то воду, якою вже покійну баби обмиють, щоби акуратно всю зібрати і на городі закопати. Я свої жінки мами заповіт шаную.
Вся компанія «прі ісполнєнії» дружно виблювала на Іванів город. Василя на прощання обматюкали, Іванові мент спересердя зацідив у вухо. Тверезість і культура.
Історія на роки стала окрасою різдвяних столів всього села. Василева теща, напевне, теж пореготала з неї із своїх засвітів. Звісно, жодної «води з обмивання» зятеві не заповідала, це була його творчість, провчив уражого сусіда.
Іван, не витримавши раптового статусу селебріті, переїхав з родиною десь аж на протилежний берег Серету. Перед тим збагативши галицький святковий фольклор.
Людмила Пустельник
