Час зриває дні календаря, як холодний осінній вітер листя в саду. Минуло 5 років, як тривожної для нас пізньої осени 2019 син Евген виїхав з України на лікування. Я не хочу зараз розповідати, як сталося, що здоровий юнак, студент істфаку, раптово захворів; як терміново ми відправляли сина закордон на лікування, так вірилося; і як допомагало багато людей, аби цей важливий життєвий вибір зробити.
Тим більше не хочу повторювати риторичні запитання класичної літератури: “хто винен?” і “що робити?”, – син якось мені сказав (а розмовляємо ми щодня): “Якби я прислухався хоча б до однієї з твоїх порад, у мене б було инче життя”…
Не буду розповідати, як жив три роки Євген у Німеччині. Я сам цих історій не знаю, лише загальні контури, а син уникає розмов про цей період свого життя. Коли в липні 2022 ми нарешті вибралися з дружиною до нього, й наш автобус, простоявши вісім години на польськім кордоні, нарешті рушив, – ми запізнилися до Мюнхена на тих нікчемно-найдорожчих вісім годин.
Син чекав нас від ранку, і коли приїхали вже після 18 години й нарешті видзвонили одне одного на автовокзалі поблизу якогось стадіону, то перше, коли я побачив здалеку сина, мені здалося, що я дивлюся якийсь старий фантастичний фільм про роботів, а мій син чомусь грав роль старого заржавілого Термінатора. Так він ходив…
Потім було декілька днів у містечку Грассау, де нас прийняли знайомі Євгена, колишній пожежник, Герберт, і пастор євангелістської церкви Мартін, мій ровесник. Якось пастор запросив нас на спільну молитву за здоров’я сина, де він виступав з проповіддю. Текст 
проповіді Мартін роздрукував російською і попередньо дав мені прочитати й дуже тішився, коли я йому сказав, що таку проповідь хотів би написати я.
На початку січня 2023 наш син ризикнув виїхати до Швейцарії. Наші переживання тривали ще з місяць, поки нарешті синові надали статус біженця і він почав шукати можливості лікування, якого в Німеччині фактично не було.
Коли Євгенові запропонували навчатися на гастрономічних курсах, ми підтримали його в цьому рішенні, хоча знали, що йому буде непросто, оскільки мав проблеми з координацією рухів і часто різав собі пальці правої руки (Євген шульга).
За останні два роки син добився лікування, а нещодавно навіть пішов на роботу. А ще Євген страшенно любить ходити в гори (вперше на Говерлу він піднявся зі мною 2012), а в Швейцарії вже обходив з десяток гірських вершин і сам організовує походи…
Коли через певні проблеми він звільнився з місця праці, то один його знайомий по роботі, поляк, колишній військовик у відставці, який брав участь у міжнародній військовій місії на Балканах, сказав моєму синові: “Якби довелося нам воювати, я б із задоволенням служив у твоїй команді”.
А працівникам установи, з якої звільнявся, Євген, прощаючись, відповів на їхнє запитання про причину добровільного звільнення: “Досвід, набутий у вас для мене безцінний. Але коли нема бажання змінювати процес роботи у керівництва, то мені тим більше нема сенсу розкривати причини мого рішення. Тому бажаю вам не очікувати, а змінювати ситуацію, бо ви самі здивуєтеся, коли зрозумієте, на що здатні”.
Моментами я дивуюся як раптово подорослішав мій син, залишаючись активним і справжнім у світі, в якому його ніхто не чекав…
Євген Баран
