Прочитав повість Гюнтера Грасса «Кіт і миша» (1961). Сумна повість про покалічене фашизмом покоління. У центрі доля хлопця Йохима Мальке, яку розповів його однокласник Піленс. У Мальке був великий борлак, який, коли рухався, то нагадував мишу. Це спричинилося до комплексу неповноцінності у Йохима й він робить усе, аби стати найкращим.
У школу запрошують льотчика, колишнього випускника, нагородженого Лицарським хрестом. І Йохим краде нагороду, аби прикрити ним свого борлака й хвалиться вчинком перед учнями. Несподівано для Піленса Мальке повертає хреста директорові, але все одно був вигнаний зі школи.
Після школи він іде добровольцем на фронт, заслужив Лицарського хреста. Він хоче розповісти про свої подвиги у школі, але директор не забув йому давньої крадіжки. Підстерігши директора, Мальке його побив, а сам покінчив життя самогубством.
Це сюжетна канва. Письмо ж густе. Переплітається розповідь то від першої, то від третьої особи. То зринає постать автора, яка втручається у розповідь Піленса. Здається нічого особливого немає в сюжеті, але він тримає твою увагу до останньої сторінки.
І думається мені, хто з наших прозаїків, нині здраствуючих, міг би наблизитися до рівня письма Грасса. Хіба що Галина Пагутяк. Бо в нас, коли не Кокотюха гарцює на білому коні читацької перемоги з його переконанням, що «письменник той, якого читають» – за принципом: «алкоголік той, який випиває» – то Марія Матіос з її стилізацією під епопею або ж майже з горьковсько-головківським материнським циклом…
Біда тій українській літературі. Навіть “Тренос” Мелетія Смотрицького не спам’ятає її творців…
Євген Баран
P.S.
Ненавиджу авторів, які не чують критики. Особливо з НСПУ. Хочеш бути дурне і неумиване — будь. Але не пнися в українську літературу зі своїм москворотим мисленням. Коли стикаюся з літературною гординею невіґласів та бовдурів з подивом спльовую та йду далі.
Роман Кухарук
