Коли не пишу, то здається, що не думаю. А зрештою так воно і є. Думки виникають лише під час писання. А тому процеси мислення останнім часом маже відсутні. Та і масштаб думання звузився до чогось незначущого, якогось такого обмеженого копирсання в побуті та перебирання кульочків і папірчиків. Желатинові, мов у сні, рухи й марні намагання знайти у своїй голові тверезі та чисті думки.
Марні, бо там, як казав один мій знайомий, насрано. Вся ця система, якій я віддав чотири роки життя, вичавила чи не всю волю. Притиснула коліном до паркету. Ну як, блищить? Блищить.
– Головне аби блищав! Аби всі сиділи на місцях. Аби все було підшито та підписано. Аби всі зади були прикриті. Від міфології сучасності та розхристаного, однак героїчного спротиву до канцелярського безумства – два роки. Тому і не думається. Тому і не пишеться.
Місяць тому я зробив те, що робити у найближчий час не збирався – написати невеличку таку книжку про біль, страх і відчай. Про кляті дороги, милі стежки, залиті туманом шляхи. Про мою музику на нашій війні та про страх втратити те, що мав до війни. Про що думалося тоді, як проживалося найпростіше, хто був поруч, і чому це було так важливо.
Коротко кажучи, два тижні відпустки дозволили мені попрацювати та навіть втомитися. Коли пишеш по-справжньому. І коли думаєш. І відчуваєш те, про що пишеш. Коли хуяриш по клавіатурі, нехтуючи стилем та правилами письма, забуваючи, що пишеш не лише для себе. А отямившись, дивишся на текст і гадаєш: чи не занадто відверто?
Не занадто. Попереду довгі тижні редагування. Сухий формалістський підхід. Аби оце все емоційне руб’я прикрасити біжутерією, аби згадати те, що в запалі письма випустив. Щоб красіво було. Інтересно щоб було. І не лише мені.
Ті два тижні поза системою і в оточенні природи дали якусь таку напівпрозору сподіванку, що колись буде так, як має бути, буде так, як я хочу, буде те, що втратив з війною і, напевне, заслужив усе це собі повернути.
Я чотири роки віддав службі. Мабуть, не достатньо, якщо коліно досі на моїй шиї, і від блиску паркету сліпить очі. Тому в такі місяці не думається. І не пишеться. І не хочеться. І не віриться. Все вузьке і обмежене. І ти можеш бути хоч пулітцерівським лауреатом, хоч букерівським фіналістом, хоч володарем премії золотий хрін, ти – це те, що тебе оточує. Тому паркет має блищати, жопа має бути прикрита, всі звіти здані. І не дай боже почати думати широко і сміливо. Не дай боже думати, як колись. Широкі думки у вузькому тунелі системи – прямий шлях до психушки.
Думати і писати можливо там, де немає стін, парканів, паркетів і правил. І, звісно, pycнi.
І як добре, що я мав ці два тижні й таки написав те, що написав. Ніби й рік прожив недаремно. Ніби весь цей рік і жив, щоб зрештою мати ці два тижні.
Артем Чех
