Я знаю –
Перекують на рала мечі.
І буде родюча земля –
Не ця.
І будуть одні ключі
Одмикати усі серця.
Я знаю!
І буде так:
Пшеницями зійде кров;
І пізнають, яка на смак
Любов.
Вірю.
(Євген Плужник. Дні. 1926)
До вибраних поезій Євгена Плужника зразка 1966 року писав передмову Леонід Новиченко. Я ж пізнав цього поета з видання 1988 у серії “Бібліотека поета” з передмовою Леоніда Череватенка. Пригадую, як на одному із засідань РАУ (Республіканської Асоціації 
Україністів), це була осінь 1990 року, читав лекцію про Миколу Зерова Леонід Новиченко.
Після лекції в актовій залі на другому поверсі академбудівлі на Грушевського, 4 (тоді ще, Кірова) піднялася Оксана Пахльовська і сказала: «Я не знаю, як можна Новиченкові читати лекції про неокласиків. У нього руки по лікоть у крові». Це було жорстоке звинування і не зовсім справедливе. Леонід Новиченко нічого їй не відповів і мовчки пішов у зал.
Тоді в Інтитуті літератури влаштовували народні суди, куди запрошували літературознавців, які в 60-х, на початку 70-х, писали закриті рецензії або доноси в КҐБ. Серед запрошених були Леонід Новиченко, Віталій Бородін, Олексій Гончар. Я приходив слухати ті суди. Із всіх запрошених на них постійно приходив лише Леонід Новиченко. Він мовчки вислуховував звинувачення і мовчки ішов до себе у відділ по закінченню обговорення.
Одного разу, після закінчення чергового засідання народного суду я вийшов за Академіком і попросив у нього автографа (якраз мама прислала мені ювілейних збірник праць дослідника 1984 року). Новиченко спочатку не зрозумів, а коли почув прохання, запросив у відділ і десь півгодини зі мною говорив, а тоді підписав: “Євгенові Барану – новобранцеві нашого складного фаху”.
Новиченко єдиний із звинувачених публічно покаявся у своїх помилках, у другій частині книжки “Ліричний світ Максима Рильського” (1993). Більше ніхто цього не зробив.
А Євген Плужник — максималіст, мінімаліст і лірик. Виїмковий поетичний талант, народжений революційними подіями 1917-1920 років. Про смерть Плужника не хочу говорити. Вона насильницька. Хоча й помер на Соловках від сімейної хороби сухот (спочатку померла мама, потім брат, сестра, нарешті, батько). Залишалася старша сестра і Євген.
А той епізод біографії, коли Плужника, в якого в черговий раз пустилася кров з горла і терміново треба було повертатися з відпустки в лікарню до Києва, і його декілька кілометрів несли до залізничної станції товариші на руках: Антоненко-Давидович, Косинка та ін. мав би увійти у всі підручники з людського дружби, якби такі існували.
Євген Баран
