Я про цей не вельми удатний образо́к із глеком, квіточками, метеликом і яблуками вперше почув від тата, але побачив його вже аж по смерті Фіґоля. Тато, коли приніс додому Фіґолеву картину з “голим бабиськом”, ту саму, яка потім спричинила стільки брутальних сварок між ним і мамою, шепнув мені на вухо:
— Фіґоль і тобі, Тисю, дещо обіцяв намалювати.
— Але ж мені нічого не треба, — розгублено закліпав я очима, вдивляючись в татове лице і не розуміючи, чому йому так весело і чому він підморгує мені.
— Не треба йому, — перекривив мене тато. — Та Фіґоль, щоб ти знав, ма́ляр від Бога. Колись, може, його картини коштуватимуть грубі гроші.
— А що то буде за образок? Великий? — я глипнув на тата й укмітив, що той раптом спохмурнів, наче згадав щось не дуже приємне.
— Та ні, невеличкий… Шмат картону тридцять на двадцять сантиметрів. Сам побачиш.
Ці слова про образок я запамятав і час від часу надокучав татові нагадуваннями про Фіґолеву обіцянку. Але тато щоразу відкаскувався, кажучи, що маляр ще не завершив мальо́вання, і як тільки завершить, то обовязково дасть знати.
Минали дні, тижні, місяці, а обіцяний подарунок Фіґоля так і залишався обіцянкою. Втім, я нічого не забув. І щоразу, коли бачив високу худорляву фіґуру художника, який з торбиною і ліщиновим ціпком простував нашою вулицею, щоб іти за місто, де він своїм звичаєм годинами блукав по голих безлюдних узвишшях, які широко розкинулися зразу за облупленими корпусами шкіряної фабрики, то щодуху біг до нього і ще здаля гукав:
— Пане Фіґоль, пане Фіґоль, а мій образок уже готовий?
Маляр зупинявся і чекав, поки я підійду ближче. Тоді казав:
— Май терпіння, Тисю! Ти що, гадаєш, то так легко малювати?!
Я дивився на нього і нічого не розумів. Мені на той час було лишень одинадцять, я був зовсім дитина. Тож багато всього навколо: і природні явища, і предмети, і дерева, і живі істоти, в тому числі й люди часто здавалися мені дивними й загадковими. Все це лякало і водночас вабило мене. Я прагнув кожне з цих див зрозуміти, відчути, торкнутися його, проникнути в те, що скрите за химеристим фасадом. І коли глядів на щось, що особливо привертало увагу, то мав таке відчуття, що весь зникаю, розчиняюся в нічому і що насправді існує тільки те, що переді мною, те, що зараз заворожує мене.
Фіґоль безумовно був одним з цих таємничих див. Адже як я не старався, як не напружував розум, та ніяк не міг збагнути, як йому вдається такими простими речами як пензель і фарби створювати на полотні численні образи довкілля і, найголовніше, чому потім на його картинах все це починає жити своїм окремим життям. І він незмінно поставав у моїх очах не инакше, як чарівник.
Поки я заворожено дивився на Фіґоля, не розуміючи жодного його слова, він детально розповідав, як просувається робота над образком, який, судячи зі всього мав бути натюрмортом з садовино́ю. Втім, якби я був уважніший, то довідався би, що до власне малювання ще навіть не дійшло, бо маляр тільки-но обдумував той натюрморт у своїй уяві.
— … мають бути якісь квіти. Які? Невідомо. Глечик є. А якого кольору. Також не ясно. От і ламай собі голову. А ще пуста площина справа… Її ж також треба заповнити чимось… якимись формами, кольорами… І нічого не приходить на думку. А ти мислив галь-паль і готово?! Е ні, голубчику, так не буває в справжньому мистецтві. Чи, може, собі гадаєш, що я пущуся на якусь халтуру. Ні, не буде того! — з неабияким обуренням в голосі говорив Фіґоль, нервово розмахуючи руками і зиркаючи на мене своїми повним дикого безуму поглядом.
Так ми й стояли один навпроти одного посеред вулиці — я маленький хлопчик з широко розплющеними від подиву очима, весь оціпенілий, перетворений в ніщо і він, високий худезний з куделею довгого сивого волосся на потилиці, повен непогамовних і неосяжних для мене пристрастей. Я дивився на нього, а він на мене. І він говорив, говорив, говорив без угаву, а я слухав, слухав, слухав, відчуваючи, що беззастережно поглинаю все, що він каже, але не самі слова, не їх значення, а тільки якусь очищену від зовнішньої словесної форми сутність.
І такі сцени моїх спіткань з Фіґолем продовж останніх трьох років можна було спостерегти не раз на нашій вулиці. Я незмінно, з якоюсь затятою впертістю перепиняв Фіґоля, як тільки він з’являвся. І все повторювалося з дзеркальною стотністю. Він зупинявся, чекав, поки підійду ближче, і тут же починав розповідати про образок, який малює для мене, вдаючись до найтонших фахових подробиць. Часто ці розповіді могли тривати годину й більше. А я слухав і ніколи не перебивав. І, ясна річ, нічого не розумів. Не дивно, що потім не годен був вицідити з себе жодного хоч трохи втямливого слова про почуте. Тож як потім не допитувалася мама й особливо бабуня Рися, що такого той “навісний бацька́р” мені казав, я тільки безпорадно плямкав губами — моя голова була абсолютно пуста, в памяті нічого не збереглося.
Потім Фіґоль помер, і все припинилося. Його загадкова смерть на тих узвишшях за містом, де його знайшли голого, коли розтали сніги, мене неабияк вразила. Я кілька тижнів ні з ким не хотів розмовляти, ховався у найпотаємніших закамарках нашого дому й там годинами гірко плакав. Я почувався підступно обманутим. У моїй голові роїлися дикі, нічим не обґрунтовані підозри, що маляр зумисне помер, щоб не дати мені того образка. І я починав ненавидіти небіжчика, наділяючи його в своїй уяві щонайгіршими рисами, які тільки й може мати людина. Втім, найбільше згнічувало мене те, що мій розум не годен був пояснити, чому Фіґоль так безсердечно вчинив зі мною, що спонукало його до цього. “Таж він мені обіцяв, обіцяв, обіцяв дати той образок… І не дав! Чому, чому?” — розпачливо волав я, обливаючись слізьми.
Усе з’ясувалося через пів року. У квартиру Фіґоля заселилися нові мешканці, молоді чоловік і жінка, які працювали на шкіряній фабриці й потребували житла. Памятаю, що його звали Зорян, а її Люба, і в них був мопед, який часто ламався. Якогось дня вони винесли надвір весь Фіґолів мотлох: продавлену канапу, з якої стирчали пружини, розхряпані стільці, старий одяг, зіпсований телевізор, тюбики з фарбами, фляшечки з розчинниками, а також цілі стоси картин без рам. Жителі нашого містечка цілими юрбами кілька днів приходили, порпалися в цьому хатньому непотребі й забирали собі що кому припало до душі, втім, найбільше всі брали картини, тож поступово там не залишилося жодної. От тоді-то я нарешті й побачив той образок. Але не думайте, що я знайшов його серед викинутих речей. Я не ходив туди, і ніяка сила не змусила би мене піти до Фіґолевого помешкання. Образок принесла нам додому Люба, Зорянова дружина.
— То, мабуть, для вашого Тися, пане Антоне. Там з тилія і напис є, — мовила вона, простягаючи образок татові, і додала: — Він лежав у шуфляді бюрка, загорнутий у чистий білий папір.
Це був зовсім простенький, навіть примітивний натюрморт, намальований на шматкові заґрунтованого картону — синюватий глечик з кількома хирявими ромашками, трьома плоскими безживними яблуками і завислим в повітрі й невиразно орнаментованим метеликом. З другого боку образка рівним чітким почерком було написано: “Для Тихона Рожавського, щоб памятав мене, сердешного”.
Тато взяв образок, покрутив його туди-сюди в руках і, розплившись у тріюмфальній посмішці, передав його мені.
— На, маєш свій образок, Тисю! А бачиш, бідака Фіґоль таки дотримав слова. Тож хай буде тобі научка ніколи не розпачати передчасно.
Я тримав у руках образок і був цілковито приголомшений. Стояв і не знав, що казати і на яку ступити. Мене всього пропікав сором за свою сліпоту — я аж тепер зрозумів, наскільки був несправедливий до небіжчика.
Володимир Яворський-Волдмур (В.Н. Ясмин)
