В нашій столиці купа місць, скажем прямо, автентичних. Проходячи біля мальовничої калабані, виникає делікатна і навіть вишукана ситуація. Прохід між калабанею і авто, дуже вузенький. Іду, а назустріч мені, звабливо вихитуючи стегнами, ніби пливе між битих плит, мокрого піску і калабань, гарно вдягнута молода пані…
Я призупиняюсь, пропускаючи її… І тут, о диво, зупининяється й вона, і хоче, бачу, пропустити мене. Та ні, думаю, я все ж чоловік, і з якимось калабанним настроєм киваю їй рукою, галантно запрошую пройти цю болотну срань.
Але наша пані у відповідь, аж ніжки схрестила і хоче, аби таки я пройшов першим. Тут я не 
втримався, широко і лагідно їй усміхнувся і очевидно саме моя підвусна усмішка стала тим місточком, через який красива пані, закутана в грудневий туман, прошмигнула далі у своїх фантазіях.
Але тільки ми почали розминатись, як вона миттєво повертається і, дивлячись на мене виразними очима, низьким і сильним голосом, майже прохрипіла:
— Стійте! Та невже це ви!
— Можливо, – відповідаю з усмішкою.
І тут пані додала у великому здивуванні ще одну фразу, яка додала цій калабанній зустрічі якогось особливого шарму:
— Ну, блін, вопше! Здуріти!!!
І, стартанувши від мене далі спиною, шпортанулась до якогось бетону лаковими капчиками, ледь не впавши. Красива пані, ніби розчинилась в тумані і тільки дві ворони ніби посміялись наді мною своїм гортанним карканням.
Сергій Файфура
