Петро Сорока (6 січня 1956, с. Грицівці Збаразького району Тернопільської області – 5 червня 2018, с. Петрики Тернопільського району Тернопільської області), видатний український письменник, літературознавець. Знаю – творчість П. Сороки співзвучна не лише мені, й тим тішуся. Коли багато людей шукають одного й того ж, значить, шукають правильно.
Мистецтво Сороки багато чого мені прояснює, а ще більше ставить нових запитань і змушує думати, шукати відповідей. Але найбільше воно подобається мені тим, що закріплює, затверджує мою душу на тих вершинах, які вона досягла сама, але трималася на них ще доволі хистко.
Петро Сорока зробив велику роботу. Його письмо підносить, спонукає і по-справжньому надихає, заохочує рухатися далі. Книги, зокрема його «Симфонія Петриківського лісу» (2015), засвідчують, що Петро Сорока – великий «композитор» наших часів, неперевершений художник як прозового, так і поетичного слова. Таких письменників не було й не буде. Він такий один.
Якби американці, росіяни, французи, поляки чи євреї мали письменника такого рівня, то вже запрудили б його творами всі книжкові ринки, а наукові видання – дослідженнями його творчості й спогадами. Та лишень не українці, які люблять у мистецтві головно кожен себе…
Валерій Кикоть
*Є митці, наділені такою тонкою і болючою енергетикою душі, що в цьому земному світі їм незатишно і тісно, їх уяві відкривається щось нескінченно більше – паралельні світи безмежного і вічного Космосу. Там радість відкриття і осягнення таємниці густо замішана на душевних муках.
*Людина народжується не для щастя, приходить не для пожинання тілесних утіх, а для випробувань, покути, вибілення душі, що відбувається тільки через сльозу, через страждання.
*Кожен, хто має справу з творчістю, знає, що навіть найпохмуріше мистецтво радісне у самому собі.
*Треба зі стоїстичним терпінням пройти це земне випробування, але не зробити з муки культу, а зі страждання фетишу, бо життя дуалістичне і настільки ж легке, як важке, настільки прихильне, як і суворе.
П. Сорока «Дерево над водним потоком» (2012)
*Поезія – це опертя, остання надія і, зрештою, золота соломинка, за яку хапається стомлена душа.
*В радості людина найбільш беззахисна й уразлива перед злом світу, а в стражданні здобуває душевну міць і стає навіть безстрашною.
*Головне стан душі. Все залежить від душі, й усе має робитися з огляданням на душу. Якщо на серці спокій та гармонія, то й навколишній світ хвилює та милує око, й незліченні відкриття можна робити на кожному кроці. А якщо на душі тягар, тоді не розрадять жодні мандри та найекзотичніші краєвиди. Все для душі. І над усім – душа!
П. Сорока «На захід від спадаючого сонця» (2011)
*Мабуть, кожен приречений скупатися у своєму гріху, щоб відчути усю глибину огидства. І це невідворотне, як сама доля. Бо: не пізнавши гріха, не відчуєш радости очищення. Один потопає у розпусті, інший – у словоблудстві, третій – в алкоголізмі, четвертий – у злодійстві, п’ятий – у зраді… Та головне для людини не тільки не впасти в клоаку гріха (хоча, звісно, це важливо, хто б сперечався?), а, вибравшись з нього, відчути в душі омерзіння, і вже більше ніколи не послизнутися на тому самому місці. Для цього, можливо, людина і живе, для цього душу й закидає Господь у цей грішний світ.
*Цар Петро, по-фарисейському названий великим, полюбляв власноруч стинати людські голови і приневолювати до того бояр. Та що там стинати, він не гребував і катівським ремеслом: витягував нещасним жили обценьками, викручував буравком очі, годинами просиджував у темних катівнях, задовольняючи своє темне єство азіатського варвара. А коли хто з підручних катів надто квапився, то кричав до нього диким басом:
«Повільніше, повільніше!». Чи могли зжитися разом деспот-цар і гойний книжник та голінний лицар Мазепа?
*Думав, од чого страх у людини? Від слабкої віри? Від жаги Життя?
*Наш сад після мачкатого дощу ніби світиться зсередини, хоча небо залишається похмурим і в повітрі висне задуха. Бронзові тіла дерев розливають тепле, м’яке світло – і в ньому купається душа.
*Знову вмокаю перо не тільки в чорнило, а й в сльозу. Людські страждання говорять мені, що земля – для випробувань. Хоча все моє єство бунтується проти страждань. Але, знаю, ніщо не допоможе. Ніщо! Коли страждали святі отці й пророки, коли розп’яли Ісуса, то хіба цей світ пощадить нас? Господи, Тобі належить усяка честь і поклоніння. Тільки на Тебе й надія.
*У цьому світі, де сильніший пожирає слабшого, в основі якого кривава сутність всепоїдання, Святе письмо вимагає від людини межової чесності, порядності, непогрішності. Тобто маємо жити навсупір цьому світові, чинити всупереч існуючому ладові речей, пануючій логіці. Іншими словами кажучи, постійно випадати з цього світу, відчути відразу до всіх його форм і проявів, кинути йому виклик своїм тихим смиренням, внутрішнім протестом. В цьому, виходить, суть. І тільки так можна вирятувати душу. Але як розуміти біблійне: «Створив Господь світ і побачив, що добре це». Де ж те добро, Господи?!
*Москвини воюють не лише шаблями і пушками, а й перами. Здається, тільки в стані безперервної війни вони й спроможні жити. Паперова війна їх захоплює не менше, ніж ратна. Сьогодні Величко показав мені списаний договір Мазепи з польським королем. Його 
знайшли начебто на руїнах знищеного Меншиковим Батурина, і пустили у відписах по всій Україні. Але, ознайомившись з тим документом, мудрий одразу зрозуміє, що то явна, хоч і добре продумана фальшивка царя Петра, мета якої – скомпрометувати Мазепу перед українським народом.
*Інколи запитую себе: «Божевільний глупче, нащо переводиш папір?! Кому потрібне твоє письмо? Не стане тебе і жбурнуть його у вогонь разом з іншим непотребом. Все тлінне і минуще. Хочеш пізнати душу людини? Облиш! Всяка людина – лож є. Хочеш розказати правду про Україну? Безглузде заняття. Нема України і, якщо поправді, то ми на тризні свого народу. А на тризні годиться тільки плакати і посипати голову приском… Все марнота марнот». Та якась сила, дужча од мене, змушує знову і знов братися за перо.
*Багато завдань покладає Бог на людину і багатьма шляхами водить: треба боронити Вітчизну і продовжувати свій рід, плекати сад і звести дім… але над усім тим стоїть найголовніше, найістотніше – людина має одрятувати душу для вічності. Велич цього завдання ні осягнути до кінця, ні перебільшити неможливо.
*За молодих літ мало думаємо про те, але з літами, коли кожен день все зриміше наближає нас до непростого переходу, все глибше починаємо усвідомлювати, що таке душа.
*За довгий вік випало мені немало побачити нещасних і кволих духом, яким так і не відкрилася велика таїна вічності, що не відчули ні її подиху, ні манливого поклику і вона залишилася для них зачиненою на сім замків. Чи то Господь одвернувся од них, чи вони від Нього?
*Нині багато думаю над безсиллям людського розуму і від того, може, моя найбільша мука і найсильніша печаль. Але усвідомлюючи кволість розуму, дяка Творцеві, не відчуваю ні злоби, ні обурення, ні ненависті, ні протесту… тільки полинну печаль.
*Господь знає, що чинить, а нам залишається просто іти… просто іти… Прийде час і відкриються усі потаємні замки й таємниці світу.
*З роками треба поступово позбуватися того, що надбав. Щоб хоч трохи полегшити важкий відхід. Я щасливий, що мені легко віддавати своє багатство церквам, монастирям і школам. Я втішений, що блиск золота не засліпив мені очей, і для мене залишилася одна цінність – чистота душі.
П. Сорока «Жезл і посох» (2015)
* * *
Як помру, не зміниться нічого
На землі цій грішній ні на гріш.
Може, лиш посивіє дорога,
По якій я бігав босоніж.
Буде все як завше, як одвіку,
Хоч безсмертя є ще де-не-де,
Та до мене відійшло без ліку,
Й після мене стільки ж відійде.
Чим тут перейматися? Не треба!
Бог для нас не пожаліє див.
Відійду у той куточок неба,
Де пішли усі, кого любив.
Хтось зрадіє, хтось, можливо, ахне,
Будуть сміх і сльози, і жалі…
І напевно праці не забракне,
Як не бракувало на землі.
Петро Сорока
