Культура

Ми втрачаємо журналістику

Конфлікт між журналістами і владою з приводу акредитації у зоні бойових дій стосується свободи слова, а свобода слова стосується кожного з нас. Тому кожен може висловлюватися з цього питання. Взагалі поетів, які протягом сторіч показували, що не так в тому чи іншому суспільстві, можна з нинішньої перспективи назвати… диванними експертами.

Уявіть, щоб Міцкевичу або Шевченкові хтось сказав: «Тарасе, Адаме, якого біса ви пхаєтеся у політику, якщо нічого в ній не петрикаєте?»

І де б ми всі були, якби поети не втручалися у політику в 19 ст. Та й згодом? Українці і поляки точно були б такими ж кріпаками, як і російські громадяни, до складу яких входить купа етносів, що ледве животіли і животіють у Рос. імперії з її самодєржавієм у формі монархії, генсеків кпсс чи прєзиків фсб. У певному сенсі у 19 ст. існувала більша свобода слова, ніж тепер. Її ніхто не обмежував професією.

Звичайно, влада має встановити для журналістів певні правила, дивно що й досі ці правила не встановлені, а журналісти не знайшли із владою згоди щодо правил поведінки репортерів у зоні бойових дій і на деокупованих територіях. Взагалі я проти того, щоб підміняти журналістику відео. Коли я дивлюся цей милий Ютюб, в якому журналісти займаються балаканиною, руйнуючи свою професію, мені стає журналістів шкода, бо вони знищують власну професію, не задумуючись над наслідками своєї балаканини.

Українське суспільство взагалі втрачає журналістику. Тепер лицарів пера можна з повним правом назвати лицарями балаканини і відео в Ютюбі. Ми повернулися від писемних форм до фольклору. Це жалюгідно. От що робить з людьми заздрість до Арестовича із Фейгіним…

Роксана Харчук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.