Цей вірш не має дати написання. Але писався десь між 1995-96 роками, ще у Мені. Та не дописався, тому й без дати. Я тоді не розуміла, чому таке страхіття налягає на душу. І не дуже переймалася, що не дописався. Скільки разів за цей час натрапляла на нього, але не бралася доробити. А вчора кожен рядок свердлом у мозок – більшість своєї поезії знаю напам’ять. Знайшла блокнот, перечитала…
Дописалося, бо перед очима фотографії Серебрянського лісу і маленької річки на Луганщині, де весь час ідуть запеклі бої. Та річка розділяє наші позиції і ворожі. Дописала і тепер лежу, наче під час важкої хвороби.
***
На тому боці плаче сивий місяць,
Холодні роси падають в траву,
А у старому спаленому лісі
Лупаті сови тіло чиєсь рвуть.
На тому боці смерть жнива жнивує,
Під корень косить молоді літа,
На тому боці чорний птах жирує
Й роса червона і тепер густа.
На тому боці вигоріло серце,
Терзає душу неймовірний жах.
І хто там каже, що немає смерті
І що у пекла є своя межа?
Зганяє вітер хмари на покоси,
Ріка ховає хвилі у лозу,
Безкрила чайка в осоці голосить,
Вужі нечутно до води повзуть.
На тому боці плаче сивий місяць…
Валентина Мастєрова
