Кожна людина носить у собі слоїчок, до якого складає свої жалі. Спочатку, у дитинстві, ці жалі і образи кумедні і трохи смішні, як дитячі скарби – милий дріб’язок, що не має особливої цінності. Лише виглядає барвисто і різноманітно. З часом жалі стають справжнішими, тьмяніють і набирають ваги. Перші смерті близьких, перші глибокі образи і зради. Дитячі жалі витягуються зі слоїчка, щоб дати місце дорослим і важнішим.
Слоїчок наповнюється і важчає, зміщуючи центр нашого тяжіння і розбалансовуючи нас під час ходьби життям. Часом так, що доводиться притримуватись руками за стіни і перепочивати, відсапуючись.
Іноді, якщо життя потрапляє у дуже сприятливу та гарну фазу і ми, веселі, бігаємо, стрибаємо чи під час танців – частинка вмісту слоїчка розхлюпується через край, звільняючи нас від частки жалів. Але він ніколи не спустошується повністю.
Ми носимо у собі свої слоїчки з жалями, які з віком тільки набирають токсичності і ядучої сили, і доводиться дуже пильнувати за тонкими стінками, щоб не розбилась і затекло нам всередину, отруївши чи випікши.
Тому зустрівши якусь надміру засмучену чи з віком втомлену і роздратовану людину – не дивуйтесь їй.
Ніколи не знати, що вона носить у своєму слоїчку.
Володимир Гевко
