Кажуть, що українське книговидавництво вже на паузі. Не знаю, але я самотужки видала книжку тиражем 100 примірників. Мабуть, для літературознавства цілком вистачить, бо воно нині таке ж антикварне, як і поезія. Завдяки Фейсбукові поширила за гроші (100 грн) більше половини накладу (майже покривши витрати), решту подарувала рецензентам і бібліотекам та тим, кому мені книжку подарувати хотілося.
Електронну версію трохи згодом поширю — хай читають всі охочі. Що ж до наших видавництва, то вони, на жаль, такі ж, як і Укрпошта. Наші видавництва за 30 років не спромоглися створити інституту української критики — все думали, що дурачки будуть безкоштовно або за 300 грн писати рецензії.
Не буде так, як свідчить досвід. Дурачки кончилися! Автори видаватимуться самі, автори будуть мотором прогресу у книговиданні, а не держава. Українська культура завжди була справою напівлегальною, а держава зазвичай її гробила. І хай книговидавці не ображаються, але як терпіти оце приниження: де ваш грант? А отримали грант, видали книжку, і вона лежить на складі, бо автор має і написати, і продати.
То навіщо видавництво потрібне?!
Для задоволення авторської гордині? Ту гординю можна потішити і без видавництва. Автор сам і напише, і продасть, але без видавництва. Взагалі я за електронну книжку, але тут потрібні жорсткі закони, які б захищали авторське право. Паперова книжка — для динозаврів. Диджиталізація — майбутнє наше, лише завдяки модернізації ми піднімемося.
Узагалі треба в першу чергу цінувати хороших авторів, їх не так вже й багато. А видавцем за кошт держави кожен може бути, зафігачити примітки з видання 1970-х у видання 2021 року за державні гроші багато зусиль не потребує. А нові електронні засоби комунікації — це колосальний шанс для українських інтелектуалів.
Роксана Харчук
