Напередодні Зелених свят у Брусилові, що на Житомирщині, відбулася знакова загальнонаціональна подія — Блаженніший Митрополи́т Ки́ївський і всієї́ Украї́ни Єпіфаній освячував Огієнківську Церкву на честь Воскресіння Христового, збудовану в стилі українського бароко. А бере вона свій початок з Брусилівської замковової Староміської Воскресенської церкви. За версією Івана Огієнка церква вперше побудована приблизно ще в другій половині XVI ст.
А нинішня велична споруда постала, найперше, завдяки зусиллям місцевої громади, очолюваної її ініціативним і жертовним керівником – Володимиром Габенцем. Звідусіль зібралося на це святкове дійство море людей. Торжественна служба, урочиста хресна хода, в голові якої високо майорів Державний Прапор України, об’єднуючи єдиною сув’яззю неперехідні національні цінності – Українску Церкву, Державу, Народ, Гімн, Мову, Національну Пам’ть, українське Воїнство.
У цьому дуже природному синтезі відчувалася та нескінченна внутрішня духовна енергія народу, що нуртувала добром, любов’ю, вірою в Перемогу над злом. Для всіх (від малого до великого) це зло ототожнювалося з єдиним ненависником – звироднілим московитом. Такою була його загальна сприйнятність – від урочистих церемоній, святої літургії і до вручення на офіційному зібранні загальноукраїнської премії імені Івана Огієнка цьогорічним лавреатам в номінаціях: наука, освіта, література, мистецтво, громадська діяльність.
Щодо емоційно-чуттєвого сприйняття, то його б можна зхарактеризувати сковородинською лаконікою – «спалахування Душі». Української Душі. Аксіологічно (ціннісно) це дійство було просякнуте наскрізно невмирущими ідеями Огієнка – митрополита Іларіона, які звучали повсюдно. У цьому немає дивини, адже Огієнко в Національному Пантеоні Українців (на жаль, покищо не створеному формально) є одним із тих небагатьох духовних Будителів Нації, що мислив, чинив, мріяв значущими ціннісними категоріями Держави, Церкви, Мови, Української Культури, зіткавши воєдино те верховинне й живильне, що націєтворить і духотворить українство в часі і просторі Буття.
Адже Огієнко вже тоді, в період національно-визвольних змагань закладав ті підвалини в основи життєтворчості Нації, які слугували найбільш праведними орієнтирами не тільки для сущого сьогодення, але й для далекої і заобрійної будучини. Бо лише вони є тією духовною, світоглядною і політичною матрицею, поза якою кожен народ розкладається, поглинається «іншими», більш ідентично «імунітетнішими».
І на тлі високості Огієнківських чеснот якось незвично й несправедливо для днів сьогоднішніх, для воюючої з клятим москалем Нації, що на в’їзді в Житомирщину з боку Києва чомусь якось дуже по радянському й осиротіло багато років бовваніє напис, що це батьківщина Корольова. А може ще й Івана Огієнка, Лесі Українки! Чому ні? Очевидно, давно вже настала пора Народу змінювати і совісно впорядковувати свій суспільний простір, незважаючи, що чимало очільників кон’юктурно та в силу своєї рузькомірської недоумкуватості воліють продовжувати «жити» булгакіщиною на кшталт столичних можновладців. Бо як справедливо зазначив голова Огієнківського комітету Павло Мовчан, що унеможливлюється творення вертикалі народного Духу, коли тромбується національний кровообіг подібними сурогатами.
Отож, і самі лавреати Огієнківсьокої премії різних років мусять не розкидувати час від часу лише «дотепні фрази», а сформувати колектиний план вимог та дій щодо наболілих й задавнених проблем, особливо в сферах безпеки та гуманітарної політики. Бо тільки живучи за принципом «роби, як я», особистим прикладом чину, а не фрази, можна досягнути бажаного й суспільно затребуваного.
Одержима праця, гідна позиція, совісна думка – чесноти, якими жив і творив цей незборимий національний Просвітник. Брусилівське святошне дійство нагадувало нам знову й знову про ці високі Ідеали, заради яких нині живе й бореться Український народ.
Сорок років Огієнко витворював один із найкращих перекладів Біблії українською мовою. Будучи Міністром УНР, проявив найкращі якості в державному будівництві соборної України, всіляко поборюючи знавіснілу московщину; будучи ректором університету, сотворив українознавчу, україноцентричну філософію освіти, вважаючи, що «українські кафедри будуть першими огнищами, стоячи на сторожі коло рідної культури»; будучи Митрополитом, все життя присвятив утвердженню національної, автокефальної Української Церкви; перебуваючи в різних іпостасях – державника, науковця, професора, духівника, він безустану обстоював від ворожих «скорпіонів» право Народу на рідне Слово, свою Українську Культуру.
Недарма інший визначний Просвітитель Духу Андрей Шептицький писав Огієнку слова глибокої шаноби й подяки, вважаючи його Оберегом рідномов’я. «В усіх справах, що відносяться до української мови, – говорив він, – Ваше Високопреосвященство для нас найвищий авторитет». Уже цього достатньо для сучасних рашистів, їх попередників та запопадливих служок серед «своїх», щоби ненавидіти й забороняти Огієнка. Але не їм визначати його місію й ціну цього високого для українства виміру.
Бо навіть коротко сказаного про нього вище вже є більш ніж достатньо, щоби цей великий Українець зайняв своє достойне місце у вінку Національної Слави.
Георгій Філіпчук