«Я тебе породив, я тебе і вб’ю». Вклав в уста Тараса Бульби Микола Гоголь. Микола Васильович був непростий чоловік, як і його творчість. Про те писано-переписано. Радше зосередимося над в’яззю сучукрліту, що бере свій первень з опоетизованого плачу Ярославни на мурах Путивля. Відтоді й пішло-поїхало аж до Кочубиїва (нинішньої Одеси): шмарклі, сльози, розпука…
Допоки Тарас Григорович своїм грізним словом не рявкнув:
Молитися… а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
Тодішні попи насторожились, і засудили Шевченка. Та ба, незабаром учорашні семінаристи Нечуй-Левицький і Свидницький вигулькнули зі своїми невмирущими антиклерикальними творами. Нікуди діватись, на Галичині дав знати про себе високоосвічений Іван Франко.
У кождого в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам згори, як грім, гримить:
«Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить».
Засади Миколи Міхновського з його маніфестом «Самостійна Україна» не були марними. На овиді вітчизняного красного письменства й постав Володимир Винниченко. Босяк… Голодранець… Але ж який естет! Шляхтянка Лариса Косач так і не спромоглася (пробувала) охарактеризувати постать та творчість автора «Краси і сили». Зате латифундист Євген Чикаленко й наморочився з автором «Уміркованого» і «щирого». Євген Харлампійович зі своєю «Киевской стариной» відкрив світові майбутнього новатора «Соняшної машини».
Вісімнадцятий рік минулого сторіччя породив Тичину. Його ж «Золотий гомін»:
Предки встали із могил;
Пішли по місту.
Предки жертви сонцю приносять –
І того золотий гомін.
Ах той гомін!..
За ним не чути, що друг твій каже,
Від нього грози, пролітаючи над містом, плачуть, —
Бо їх не помічають.
Гомін золотий!
Вудро Вільсон – тодішній президент США, звісно, не зважав на з опоетизований плач Ярославни з уст Павла Тичини. Й УНР програла. Чому?! Опосередковану відповідь я почув (безперечно, в архіві) з уст М. Грушевського, який повернувся тоді з еміграції й на кольке, єхидне запитання майбутнього академіка СССР Сергія Єфремова, мовляв: «Михайле, чому ж програла Центральна Рада?», переможений скромно відповів: «Не було з ким її, Україну, захищати…»
Не минуло й кілька десятиліть, як сей Єфремов, він же літературознавець, який загнав (а також і себе) на той світ високоповажного Миколу Костянтиновича Зерова. Зі стратою Миколи Костьовича занепало вітчизняне красне письменство… Його праця «Від Куліша до Винниченка» вкрай потрібна сучасникам. Особливо вірш М. Зерова «Святослав на порогах»:
Варуфорос? Геландрі? Змеженілий,
Липневі води котить Вулніпраг.
А князь стоїть, невитертий варяг —
Веде свої на північ моноксили.
Та сам полинув би що тільки сили
Під Доростолом свій поставить стяг:
Він народивсь для бою і звитяг…
Що Київ? Мати? Досвід посивілий?
І хоче вже вертати байдаки;
Та раптом крик, по скелях хижаки;
Бряжчать мечі і знемагає слава.
Хто в далеч рвався, головою ліг,
І з черепа п’яного Святослава
П’ євже вино тверезий печеніг.
7.06.1930
Здається, з того не Розстріляного відродження залишився у живих тільки один-два з талановитих і незрадливих – Микола Трублаїні. Потому пішли придуркуваті Хоми Хаєцькі з «Прапороносців» Олеся Гончаря. Там, гляди, об’явилися, куди діватись, і Бу-ба-бу з її, Оксаною Забужко: «І знов я влізаю в танк…». Куди влізає, задля чого та й чи вміє?.. Й тут ні сіло ні впало мене осягнули Сосюри рядки:
І пішов я тоді до Петлюри,
бо у мене штанів не було.
Тьху! Ось тобі й укрсучліт. Юрку і Оксанко, я вас породив, я вас і в’бю. Сказав же мій батько – Микола Васильович Орос.
Ярослав Орос
