«Я люблю читати, і сучасних наших письменників також, але тільки недавно відкрив такого блискучого автора, як Ярослав Мельник. Його романи «Далекий простір», «Маша і постфашизм» просто заворожили мене. Ярослав Мельник якась абсолютно непублічна особа на відміну від таких письменників як Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Юрій Винничук, Марія Матіос, Сергій Жадан, Андрій Кокотюха, Макс Кідрук, Андрій Любка та інші, яких усі знають, позаяк вони раз за разом миготять на телебаченні, радіо, інтернет-сайтах і соцмережах»
Такі або приблизно такі думки я нерідко надибую у фейсбуці.
Справді, Ярослав Мельник особа не публічна. Для нього власна творчість важливіша за марнославні радощі комунікації з великими масами людей, бо, вочевидь, усвідомлює, що творчий акт вимагає тиші, певного усамітнення, стану, коли тільки й можна скупчити увагу на сокровенному. Такий стиль його життя.
І ось парадокс.
В Европі цей непублічний Мельник перебуває в нурті суспільних зацікавлень, його знають, про нього говорять, пишуть, дискутують, а в Україні цей самий непублічний Мельник на узбіччі інтересів суспільства, про нього майже не знають, не говорять.
Чому ж так? Чому про Оксану Забужко, Юрія Андруховича, Юрія Винничука, Марію Матіос, Сергія Жадана, Андрія Кокотюху, Макса Кідрука, Андрія Любку та інших знають в Україні, а про Ярослава Мельника майже не знають?
Що́, твори Мельника гіршої якости? Ні, не гіршої. Навпаки, кращої, раз мають чималий розголос в европейських країнах. Тоді виходить, що в Україні, аби отримати визнання, стати відомим, мало писати високоякісні тексти і публікувати їх, як це є в країнах Европи, а треба ще щось? Адже у нас можна написати геніяльну книжку, видати, але її ніхто не помітить, і буде ця книжка пилюжитися, аж поки не піде в макулатуру.
Що ж є це загадкове «щось»?
Правильно – це безугавна й безпардонна саморекляма, всякі публічні виступи, презентації, участь у масових заходах, концертах, шоу, скандалах, усе те, що може привернути суспільну увагу. Єдиний спосіб українському авторові отримати в Україні сяке-таке визнання — це найзухваліше самовихваляння. Якщо він не вміє чи не хоче тратити енерґію на публічне реклямування самого себе, то він приречений на літературне небуття.
Всі так звані знакові українські автори відомі винятково завдяки цьому. Зверніть увагу, всі вони відомі тільки в Україні, але за її межами вони мало кому цікаві. І хай вас не зваблюють усякі пафосні повідомлення, що того чи іншого популярного в Україні письменника переклали й видали за кордоном. Видати книжку в іншій країні зовсім не важко, коли маєш певні звязки і, головне, гроші. Важливіше інше – який резонанс отримає ця книжка, яку кількість рецензій породить, які літературні нагороди отримає, які матиме наклади? Досить поґуґлити в інтернеті, аби переконатися, що нашим навіть найвідомішим авторам не дуже є чим похвалитися.
А от з Мельником, який ніде не пнеться себе реклямувати, зовсім інша річ. Він маловідомий в Україні, але чомусь доволі відомий в европейських країнах, де, наприклад, у Франції на його «Далекий простір» уже написано двадцять чотири рецензії у найвпливовіших часописах, і рецензії продовжують з’являтися.
Отже, бачимо цікавий факт — в Европі, щоб отримати визнання і стати відомим, достатньо написати якісний художній текст і видати його, а в Україні чомусь цього аж ніяк не достатньо. Чому?
Та тому, що в Україні відсутня одна дуже важлива ланка літературного процесу – потужне середовище літературних критиків, які постійно і пильно стежили б за діяльністю творчих одиниць і моментально 
відгукувалися б на кожне більш-менш вагоме явище, актуалізуючи свої оцінки в засобах масової інформації у формі численних статей, публічних обговорень і дискусій, зчаста гострих, непримиримих і взаємонищівних.
Якщо би таке середовище було, то воно ніколи б не пропустило повз увагу твір високого мистецького рівня і він невідхильно став би набутком усього суспільства. Фактично в Україні взагалі нема літературного процесу у властивому розумінні цього слова, бо навіть довкола творчости всіх наших найвідоміших авторів ніякого повноцінного, живого й широкого літературно-критичного обговорення не відбувається, ніяких дискусій, не говорячи вже про якусь там полеміку між прихильниками й противниками тих чи инших підходів чи оцінок. Твір виходить, на кількох ресурсах з’являється кілька прісних, зчаста замовних і хвалебних рецензій, від яких хочеться лише позіхати, і на тому все закінчується. Тиша і благодать. І причина, на мою думку в одному — катастрофічній духовній немочі наших літературних критиків, яких, здавало би ся, не так уже й мало в нашій славній Україні. Ось і доводиться горопашним нашим літераторам марнувати час і сили на саморекляму, що, певна річ, вельми погано позначається на якості їхніх творів.
Тож так і хочеться вигукнути: чого ви спите, чого мовчите, наче паралізовані, невже вам нема що сказати про сучасну українську літературу? Чому навіть Ярослав Мельник, єдиний український автор, яким зацікавилися в світі, не годен пробудити вас зі сну? До вас звертаюся, до вас: Тамара Гундорова, Віра Балдинюк, Андрій Дрозда, Ростислав Семків, Євген Баран, Андрій Бондар, Ігор Бондар-Терещенко, Михайло Бриних, Марко Павлишин, Віра Агеєва, Сергій Квіт, Ярослав Поліщук, Тетяна Трофимова, Т.Денисова, С. Андрусів, І. Фізер, О.Яровий, Маріанна Кіяновська, Анна Біла, Олег Соловей, Олег Коцарев, Ігор Павлюк, Ірина Славінська, Тимофій Гаврилів, Роксана Харчук, Віталій Чернецький, Марко Андрейчик, Володимир Єшкілєв, Ярослав Голобородько, Володимир Даниленко та багато ін.
Про цю найбільшу проблему нашої літератури я говорю вже не один рік, та ба, ніхто з цієї братії не чує мене. Так, ніби ніде нічого.
Володимир Яворський-Волдмур
