Культура

Павлу Глазовому – 100!

Першу його книжечку — доволі скромну, схожу на поетичні «метелики» тих, хто тоді лишень входив у Літературу, збірочу гумору, названу «Веселі розмови», привіз 1980 року зі словацького Пряшева, куди нас, ватагу студентів-журналістів Шевченкового університету, вивіз на літню практику наш славний викладач Василь Яременко. Це була неабияка бібліофільська удача: тоді купити в київських книгарнях твори Павла Глазового було НЕРЕАЛЬНО.

Я почувався на високостях сьомого неба і переживав приблизно таке ж окрилення, як і 4 роки раніше, коли жовтодзьобим першачком, вистоявши у черзі за книжкою Бориса Олійника «Істина», зустрів тут-таки, у магазині «Поезія» самого автора й отримав на моєму екземплярі його автограф.

Павла Глазового знав ще дошколяриком. Мій брат розказував його гуморески зі сцени нашого сільського клубу. Читав про те, що «кум на плоті, я на дроті – висимо», а зал, у якому не було куди і голки просунути, вилягав зо сміху. Брат декламував це справді кумедно, бо окрім природнього дару комічно зображувати, у маленстві ще й потішно шепелявив.

Я вчився складати писемні літери у слова не за «Читанкою», а за журналом «Перець». І першим солідним твором, який захоплено і без відриву від журналу навіть на вечерю прочитав, були віршовані «Пригоди Барвінка і Ромашки» Богдана Чалого і Павла Глазового. Вже у Києві, фаховим журналістом, довідався що Чалий до цього твору мав доволі сумнівний стосунок, що прилампічився в автори заледве не скориставшись своїм високим кріслом секретаря парткому Спілки письменників. Не знаю всіх деталей цієї неприглядної історії, але вже у горбачовську «перестройку» Павло Глазовий зумів довести своє повноправне й одноосібне авторство цього прекрасного твору.

Він дивовижно захоплював своєю поетичною мовою дітей. Мої сини ще дошкільнятами зачитали-затерли його книжечу про Пончика і Батончика на тінь, коли за суцільними плястрами зі скотчу вже важко проступав текст. Цей взірець читацького тріумфу нині на почесному місці нашої родинної книгозбірні. Тим паче, що книжечка стала своєрідним «бібліофетишем»: в такому заплястрено-коматозному станіз її тримав у руках… сам автор. Тримав і… сяяв од задоволення.

Власне після цього ми стали по-сусідськи признаватися.
Так, з Павлом Прокоповичем ми були сусідами. Майже 15 років, відтоді, коли я, молодий спеціаліст-парубій, отримав кімнату в комунальній квартирі «на антресолях» знаменитого «будинку «Комуніста». Розкішну кімнату з незнищенним осадом багатющої історії, неубієнними тарганами, з видом на жовту казенну стіну Інституту психології і з двома самотніми, але допитливими літніми сусідками. Кімнату, яка стала нашим родинним гніздом, де народилися і виросли наші сини.

В будинку на вулиці Льва Толстого мешкало багато журналістів, письменників, у тому попелясто-сірому казематикові партійних муз і соціалістичних грацій, який охоче згадує у книзі спогадів неповторна Ірина Жиленко.

Ми з Павлом Проковичем мешкали через два під’їзди і практично щоранку стрічалися у дворі — він вигулював свою кудлату собачку, схожу на болонку. Спершу я просто вітався, не сподіваючись на його увагу. Він усім видом і поставою тримав дистанцію, кидав погляд бистринний і чіпкий. Була у цій бистрині її звична колюча прохолода, яка свідчила: чоловік не схильний заговорити аби з ким. Був навіть випадок, коли до мене заїхали мої добрі земляки, серед них і мій учитель. Привезли, як водиться, гостинці, продуктову передачу від мами. А учитель дістав з багажника банку свіжого гречаного меду. Аж тут з теміні під’їзду — знайоме біливо голови: Павло Прокопович.
— Ось Глазовий, — шепнув своєму учителю.
— Де? — скрикнув земляк.

А Павло Прокопович велично чапає над нами звичною променадною доріжкою двору, поряд трюхикає собачка.
Ідея визріла миттєво.
— Давайте подаруємо йому мед…
Я ще не встиг доказати фразу, як мій учитель розвернувся і дзвінким учительским баритоном гукнув так, що підскочили жінки на лавчині.
— Павло Проко-око-о-пови-ич!!!

Було пізно спиняти і неможливо щось міняти. Ситуація підказувала покірно коритися стихії народного обожування. Учитель вже поважно ніс перед собою банку з урочистим видом вручення від громади визволителю міста подячних хліба-солі.
— Павло Прокопович ми з Тернопільщини ваші читачі прийміть від нас!.. — рапортував учитель, зневаживши паузи і розділові знаки.

Глазовий скам’янів. З-під білих брів війнуло дюдею. Стояв так, наче збирався дати справжню відсіч нападникові.
— Для чого мені мед? Не треба мені меду! — сказав як одбатував.
Я не знав, що мені робити. Слава Творцеві, виручили оті сусідки з лавиці.
— Павле, та це ж тобі люди від щирого серці дають! Візьми!

І неприступна фортечна стіна вмить спала, як завіса. Знітився, заусміхався, очі заграли теплими грайликами:
— Дякую, хлопці… Та чим же я вам віддячу? — говорив, наче вину загладжував.
Був якийсь дитинний і від цієї щирості й ми знайшлися:
— Новими гуморесками.

Мені випало щастя стати першим слухачем його нових творів. У голодні 90-ті, коли у моєму під’їзді з’явився новий господар квартири Леонід Черновецький з ватагою дебелих охоронців. Глазовий, дивлячись на цю щоденну чудасію в’їзду «крутелика» на люксусовому «мерсі» в наші обшарпані і бездоглядні палестини, аж скипався гіркою досадою. Отоді-то народився у нього цикл про «бізнесмена Льову». Вранці ми зазвичай стрівалися у нашому дворі і він змовницьки читав мені нову віршовану сатиричну історію про Льову… Про те, як Льова вставив собі у ротяку згори і знизу платинові зуби, а щоб їх не вкрали, підвів до кожного зуба сигналізацію…

Це була енергетична зарядка на цілий день. Я сміявся до сліз, бо це справді вищий пілотаж сатири, комізму і дотепності. А ще треба було спостерігати за самим Глазовим, за його реакцією: як він бешкетно сміявся. Хлопчисько з біливом кучми на мудрій голові бога. Згодом, дякуючи популярній тоді газеті «Вечірній Київ», цикл про Льову вийшов у скромно виданій, зате опасистій книжці Павла Глазового.

У нашій домашній книгозбірні кілька книжок з його автографом. Згадано всіх з нашої родини. І виведено ці зичення не похапки, а таким повновидим почерком, який варто подавати у посібниках з каліграфії. Коли довідався, що Павло Прокопович Глазовий уже столітній, аж стрепенувся: ЯК? ЯК ЦЕ МОЖЕ БУТИ? Але згадав скільки тепер мені — крекнув і всамобожився.

Валерій Ясиновський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.