Все. Немає нашої Марусечки. Пішла в інші світи Маріанна Гончарова. В Чернівцях її творчістю не наповнювалися, а вона була своя, буковинська, навіть жила і померла у маленькій Новоселиці, яку прославляла у неповторних оповіданнях. Там всі герої говорили на своїх звичних мовах, хоча писала Маріанна російською. Але дуже вже хотіла, щоб український читач її обирав, і звернулася до Оксани Драчковської за перекладом.
Вийшли одразу 2 книги, їх презентували на Львівському книжковому форумі. Я так добре пам’ятаю ту невелику, але таку камерну душевну подію. І як ми потім зустрілися в одному вагоні дорогою в Чернівці, і навіть місця наші були поруч. Як ми збавили нашу дорогу веселими оповідками з життя Букініста, і я помітила, як Маруся щось швидко занотовує до блокнота. А потім у неї виходить книга, де ціла велика глава про мене, і ті веселі дорожні балачки.
Я ще багато чого пам’ятаю з наших зустрічей, коротких телефонних розмов, іноді ділових, а то просто наших жіночих «ні про що»…..
Марусю не забрала війна. Вона боролася за своє життя, вона дуже любила те життя, насолоджувалася, помічала моменти, деталі, відчувала своїх героїв і героїнь. Навіть кішку на ім’я Скрябін теж відчувала. У Маріанни була велика кількість фанатів в різних країнах. І велике число друзів. Вміла товаришувати, ділитися своїм сердечним теплом і буквально добрим словом.
Мені так сумно, бо вона ще так багато могла би створити, написати, видати. Дочекатися і бавити онуків, проводжати їх до школи, до життя, придумувати нові веселі і сумні історії…..
Прощавай!
Я не буду стримувати сліз… Але ти з нами, в твоїх книгах, з твоїми читачами…. Амінь.
Марина Лібанова
