Все. Немає нашої Марусечки. Пішла в інші світи Маріанна Гончарова. В Чернівцях її творчістю не наповнювалися, а вона була своя, буковинська, навіть жила і померла у маленькій Новоселиці, яку прославляла у неповторних оповіданнях. Там всі герої говорили на своїх звичних мовах, хоча писала Маріанна російською. Але дуже вже хотіла, щоб український читач її обирав, і звернулася до Оксани Драчковської за перекладом.
Першу його книжечку — доволі скромну, схожу на поетичні «метелики» тих, хто тоді лишень входив у Літературу, збірочу гумору, названу «Веселі розмови», привіз 1980 року зі словацького Пряшева, куди нас, ватагу студентів-журналістів Шевченкового університету, вивіз на літню практику наш славний викладач Василь Яременко. Це була неабияка бібліофільська удача: тоді купити в київських книгарнях твори Павла Глазового було НЕРЕАЛЬНО.
Тобі знайомий поклик водойми у серпні, коли трави поспішно відцвітають, поки спекотний безрух повітря не випив останні барви свята життя? Оце передчуття вихідного дня, коли, попри високі ціни на газ, ти все-таки живеш передчуттям поїздки. За місто, на водойму. Ти живеш цим передчуттям, уявляєш, як вода обпече тебе прохолодною свіжістю, даруючи виклик і впевненість прийняти цей виклик, зріднитися з нею і немов народитися вдруге. Вода змиє твої турботи. Подарує спокій і гармонію зі світом. Маленьке диво щастя. Навіть під час війни.
Якось так склалося, що я ніколи й нічого не писала на тему хорошіх русскіх, тобто про російських лібералів. Хто читав російську літературу і писав різні сочінєнія про цю літературу в школі, той чудово знає, що головна російська тема у 19 ст. — це тема лішнєго чєловєка. Ідеться про освічених, наділених різними талантами людей, які не можуть реалізувати себе у порочному рос. суспільстві.
