Тобі знайомий поклик водойми у серпні, коли трави поспішно відцвітають, поки спекотний безрух повітря не випив останні барви свята життя? Оце передчуття вихідного дня, коли, попри високі ціни на газ, ти все-таки живеш передчуттям поїздки. За місто, на водойму. Ти живеш цим передчуттям, уявляєш, як вода обпече тебе прохолодною свіжістю, даруючи виклик і впевненість прийняти цей виклик, зріднитися з нею і немов народитися вдруге. Вода змиє твої турботи. Подарує спокій і гармонію зі світом. Маленьке диво щастя. Навіть під час війни.
Заспокоїти собаку, який, звісно ж, не відставатиме від тебе ні на крок і, відчувши бадьорий запах води, радісно повідомить усьому світові – й помчить туди, де ґрунтівка переходить у стежку, що в’ється поміж коріння дерев аж до плаского рожевуватого каменя. А там – довірся воді і блаженству.
Ця водойма – старий кар’єр, де видобували білу глину, яку, кажуть, цигани й нині продають за зелені, розповідаючи довірливим слухачам легенди зцілення нею, глиною з далекого Мертвого моря.
Завдяки глині водойма прозора, майже як Світязь. І не зацвітає, коли інші ставки й річки в окрузі починають вкриватися жабуринням, заростають кропивкою, а їхні води набувають різних відтінків жовто-зеленого хризоліту.
На високому березі, неподалік єдиного тут більш-менш пологого входу до води, на розкладних парусинових кріслах розташувалась компанія з кількох чоловіків, перегородивши дорогу чорним джипом. Звісно, мій кудлатий захисник одразу реагує – і гавкіт пливе над водою, відбивається від осик, беріз, множиться луною. Ну, не любить він запаху, який зазвичай супроводжує риболовлю. Дратується.
За вигином стежки нас чекає несподіванка: на ній самій недбало розкидані речі, а півтора метра, придатні для входу, окуповані пуком вудилищ. За спиною чути якісь коментарі зі смішком. Спиняюсь розгублено. А собака вже втягує писком річкову свіжість, тупотить біля неї, скаржиться на несподівану перепону. Рибалки на кріслах-розкладачках кричать на собаку. Один із них скочується стежкою, червоний від гніву:
– Ви што, блядь, не відітє, што здєсь люді аддихают?! Чьо он арьот?
– А ви що, тут вперше, що розклалися з вудками посеред пляжу?
– Да я, блядь, тут вирас, ясно? С двух лєт тут! – багровіє огрядний молодик. – Какой вам здєсь пляж?
– Якщо ви місцеві, то мусите знати, що тут єдине місце, де можна зайти у воду, – спокійно пояснюю. – А рибу вудять на сусідньому озері, за сто метрів звідси, – краєм ока бачу, що мій пес уже у воді, а значить, може попасти на гачок.
Роздумувати ніколи.
Роззуваюсь – і за ним, спрямовуючи його плавбу в обхід вудилищ. Мимохідь зауважую, що поплавків не видно, тож орієнтирів небезпечного периметру нема. Навздогін летить добірне матюччя, від якого плесо вкривається брижами, як і душа, що мріяла про гармонію.
Антоніна Царук
