Культура

Петро Коробчук. Занадто скромний, аби бути відомим

Не про окопи помст не про каміння сліз
не про кольчуги схим розмова далебі
для кого важчим був щоденний катаклізм
ти думаєш – тобі я думаю – тобі
не про замкнений слух не про вигойний час
не про нужденний сон усі мої слова
горить немов свіча у кожного із нас
як я іще живий? як я іще жива?

(Петро Коробчук. Загальний вагон. Одеса. 2001)

Передмову до цієї дебютної збірки зрілого поета написав Олександр Ірванець. Не бу-ба-бістську. Людску. А сам Петро Коробчук занадто скромний, аби бути відомим. І просто є перфектним поетом, аби залишатися скромним німим. «Поет від себе» (Ірванець).

Я не пригадую, коли ми познайомилися: чи в січні 1999 у Луцьку, чи в травні 2000 у Тернополі? З Тернополя вже є знимка на ранковому автовокзалі, коли ми роз’їжджалися зі свята «Сови».

Петро працював усюди і на різних роботах. А потім зринув у Києві в «Книжнику-рев’ю», писав рецензії та відгуки під псевдонімом Лукаш Луцький. Навіть книжку критичних рефлексій видав.

Вірші його теж ріжні.
У цій пізньо-дебютній книжці маємо вибране за перші 25 років його вростання у вірші. Перепади форми і змісту. Але завжди вирізняє його досконалість першого і глибина другого. Його не прочитаєш з наскоку, ні цитуватимеш запоєм. Але вірші Петра Коробчука не відпускають тебе, а про щось постійно нагадують. Напевне, про ті світи, в яких ти вмів літати і не соромився цього уміння.

Євген Баран

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.