«…якийсь чужий мені той новий вік, ніби не мій, більшість друзів, з тих, що визначали обличчя української літератури, уже відійшли у засвіти або випали з літературного процесу; як світилися мені цифри минулого століття, якими були вагомими та багатообіцяючими, настільки ж холодним і убогим здається сьогодні оте поєднання двійки, нулів й одинички … хоча, припускаю, це тільки настрий такий, просто настрій…
Часто ловлю себе на думці, що створити щось справжнє, мистецьки вартісне, можу тільки сьогодні, тільки в цю мить. Ні вчора, ні тим більше позавчора ще не був спроможний на це, ще не був духовно готовий.
Може, тому, що досі ще змагався з часом, і сама думка про смерть видавалася абсурдною, а тепер повністю 
віддався на його волю, і він несе мене без найменшого спротиву з мого боку»;
«Стукаю у двері – ніхто не відповідає. Стукаю настійніше – тихо. Нарешті озиваються сусіди.
– Вам кого?
– Івана Іова.
– Помер три дні тому, 5 лютого»;
«Валя розповідала, як помирав Іван:
– Він до кінця був при повній свідомості, і вже на відході вигукнув: «Рятуйте, я помираю…»
Пригадалося, що майже подібну фразу видихнув перед смертю І.Франко. Чи не останній жах вириває її з холонучого тіла»;
«Михайло Григорів напідпитку допитувався у Василя Ванчури: – Ви що ж, прийшли завойовувати Київ?! Та він порожній. Облиште!»;
«Сподіваюся, що стану одним із тих великих людей, яким майже нічого сказати і які спромогаються 
висловити це мале в небагатьох словах (за Ж. Ренаром»).
(Петро Сорока. Найкраще помирати в понеділок. Тернопіль. 2002)
Пригадую, як 5 червня 2018 у фейсбуці мене запитав Василь Чепурний: чи правда, що помер Петро Сорока. Я був ошелешений: не чув нічого, десь тиждень тому з ним говорив по телефону. Відтак зателефонував Олександру Смику (1957-2022), — так, підтвердив Смик, вночі помер…
Нині вже 5 літ із Великого Переходу Петра Сороки. Пригадую, як Богдан Андрусяк на похороні розповідав: я ж його відвідав у понеділок після обіду, Галя мені нічого не сказала і Петро мовчав…
Кожний помирає самотнім і так як уміє… не кожний помирає в понеділок. Світ Петра Сороки живе в його книжках. Стукайте, – і Вам відкриється…
Євген Баран
