Він був трудящим Чорноробом журналістики. Колись зізнався: у тяжкі часи безробіття і безхліб’я довідався, що солідна столична газета шукає власкора для трьох областей. Продав єдиний солідний продуктовий запас родини, мішок цукру, купив квиток до Києва, знайшов редакцію, зустрівся з головним — чоловіком, який умів нараз читати людей…
До Тернополя повертався з посвідченням власкора. Відтоді багато літ самовіддано працював у газеті, яка стала його другою родиною. Але скількох людей вберегло, захистило, зігріло, підняло на крило його добром зігріте Слово! А як прицільно разило воно чиновницьку байдужість, бездушність, як сікло липкоруких, цинічних, захланних, брехливих, підступних!
Зовні невелемовний, без тіні позерства чи самовеличі представника «столичної преси», а тим паче без напускного панібратсва «свого хлопця», який пролізе скрізь. Зате у ньому 
назавше засіли оті чоловічі ґрунтовність і виваженість, послідовність і запрага суті, які творять чин людини обов’язку, честі і совісті — те, що нам катастрофічно бракує.
Він був Надійним, справжнім Побратимом. З яким у вогонь, у воду і босоніж на гостре лезо теми. Говорив тихо — так розмовляють мудреці, в іронічному зблискові його ока часто читалося так багато.
Він був Справжній, як свята земля, — Зенон Левкович МИХЛИК. Він БУВ.
Два тижні затятої борні з ковідом. Ще вчора приятель довідався від лікарки, яка була при ньому: «Робимо все, але втішного нічого не скажу…». А вночі його Душа заповнила холодну темінь тернопільського неба.
Гіркий клубок у горлі: не вирвеш, не погамуєш…
Прощавай, Брате… Ти був і залишишся навіки кращим із нас.
Валерій Ясиновський
