Культура

П’ять зим тому не стало Віталія Святовця

П’ять років тому, на початку грудня не стало Віталія Федоровича Святовця… «Про це важко писать. Хочеться, щоб добрі, щирі люди жили якомога довше… Учора пізно ввечері помер Віталій Федорович Святовець. Без будь-якого перебільшення його можна назвать Королем художньої деталі…» — повідомив тоді Іван Забіяка… Він був нашим Батьком, літературним Авторитетом на підготовчому відділенні факультету журналістики КДУ. Казав, що художні деталі варті художніх образів… Примушував писати щоденник – «пиши, що вчора чув, бачив, що приснилося…». І обов’язково до кожної розповіді має бути знайдена та-таки художня деталь…

Вчив бути спостережливими.
Підготовче відділення було тоді у щойно збудованих корпусах на Ломоносова… Заходить до аудиторії, кладе свій чорний, потертий портфель на стіл і одразу: «Так! Хто мені скаже: яка кількість сходинок до Жовтого корпусу КДУ?»

А хто їх рахував? І навіщо воно?
Власне, багатьом з нас ні та кількість сходинок, ні самі художні деталі, врешті, у житті не дуже й знадобилися. Власне, і він сам, дорогий наш Віталій Федорович, після ПО, вже на факультеті, досить швидко перестав бути життєвим і літературним месією. З’явились інші, яскравіші постаті.

Але. Скільки б не минуло часу, куди б не закинула доля, кожен, хто вчився на ПО, не міг не згадувати про Святовця. Своїм гугнявим голосом, прискіпливим поглядом він, напевно, усотався в кожного з нас, ніби дим від святкової ватри.

Минули десятиліття, а Віталій Федорович згадується, ніби він щойно вийшов з аудиторії. Вийшов і пішов десь до Жовтого корпусу бульваром Шевченка. Піднімається сходами і рахує їх мовчки…

***
Десь, здається, в 2012 році, коли я редакторував у Чернігові, він раптом зателефонував мені. Це було так несподівано і так приємно! Так ностальгічно! Бо його голос, який зовсім не змінився, ніби повертав раптом у розхристану молодість… Мені на мить здалося, що можна все почати заново… А Святовець, як колись про сходинки, питає ні з того, ні з сього: «Так, а ти знаєш, що ми земляки?»

Я навіть не знав…
Я так і не зрозумів, чому він тоді дзвонив… Сказав, «якщо вже є свій редактор», то надішле кілька статей. «Надрукуєш по блату?». «Матиму за честь» — кажу. Домовились зустрітися в Києві. Він дав адресу його помешкання, телефони…

Але ні він свої статті мені не надіслав, ні я, повернувшись до столиці, не зателефонував йому… Я не сподобився рахувати сходинки, як він учив. Просто не сподівався, що його сліди на них так швидко вичахнуть…

Леонід Ісаченко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.