Ходжу по хаті з кімнати в кімнату, зазираю всюди, куди можна, навіть у холодильник – шукаю окуляри. Це попри те, що маю другі, аби шукати перші… Учора отак шукала телефон, дійшло до того, що всю постіль на ліжку перетрусила – нема! Мусила йти до сусідки, просити зателефонувати на мій мобільник. Посміялись удвох, бо минулого тижня вона з таким самим приходила до мене…
А це стою посеред спальні, обвожу її порожніми очима і відчуваю, що наближається істерика: ну, за чим я сюди прийшла?!!
Медицина каже, що то вікове, що в літніх людей часто страждає коротка пам’ять: те, що було десятиліття тому, або й у далекому дитинстві, згадується, ніби зараз відбувається, а ось із «зараз» проблеми – немов вітром видуває оте «зараз» із голови.
Але чому той вітер не може видути з голови виття ракети, що над нею пролітала, а цифра «200» на лобовому склі автобуса уже кілька місяців стоїть перед очима, а страшні ридання матері над домовиною сина і сьогодні примушують необ’їждженим конем стрибати тиск?..
Дивна пам’ять…
Валентина Михайленко
P.S.
Казала одна моя знайома пані: «Що за часи цікаві настали — чудю, туплю і дивуюся!!!»
Галина Тарасюк
