Великий Учитель великої когорти українських журналістів — Віталій Федорович Святовець, педагог, журналіст, письменник, затятий книголюб… Він був надзвичайно скромний за життя. Навіть говорив так, що треба було прислухатися… І до нього прислухалися. Він був більше, аніж скромний. Він боявся хоч чимось чи комусь бути незручним. І помер тихо. І похований, звичайно ж не на Байковому кладовищі…
П’ять років тому, на початку грудня не стало Віталія Федоровича Святовця… «Про це важко писать. Хочеться, щоб добрі, щирі люди жили якомога довше… Учора пізно ввечері помер Віталій Федорович Святовець. Без будь-якого перебільшення його можна назвать Королем художньої деталі…» — повідомив тоді Іван Забіяка… Він був нашим Батьком, літературним Авторитетом на підготовчому відділенні факультету журналістики КДУ. Казав, що художні деталі варті художніх образів… Примушував писати щоденник – «пиши, що вчора чув, бачив, що приснилося…». І обов’язково до кожної розповіді має бути знайдена та-таки художня деталь…
Ходжу по хаті з кімнати в кімнату, зазираю всюди, куди можна, навіть у холодильник – шукаю окуляри. Це попри те, що маю другі, аби шукати перші… Учора отак шукала телефон, дійшло до того, що всю постіль на ліжку перетрусила – нема! Мусила йти до сусідки, просити зателефонувати на мій мобільник. Посміялись удвох, бо минулого тижня вона з таким самим приходила до мене…
Добрий день, мої друзі! Даруйте за мовчання. Зробили онкооперацію (тяжку, за словами польського хірурга пана Маранди). Наразі – катетер, пігулки, уколи (страшенно дорогі)… Одним словом – реабілітація. На жаль, надовго. Втім, рухаюся… До шпиталю писав книгу про Бучу. Зараз знову сів за роботу. Між тим, дякуючи Вадиму Вітковському, у Вінниці побачила світ моя книжечка «Бучанський щоденник. Нотатки з підвалу» з передмовою Вадима та Юрія Щербака. Це, по суті, перше друковане свідчення Бучанської різанини.
Загинув Макс Федоров – військовий вертольотчик. Мав честь бути з ним знайомим з грудня 2011 року, з Ліберії. Потім зустрічались 2015 року на фронті і навіть летіли його бортом. Зустрічались 2019 року також і навчальному центрі «Українських вертольотів».
В ці перші години розгубленого смутку згадується багато чого. Думки плутаються і розбігаються. Свіжі спогади перемежувалися з давніми, які накопичилися за більш, ніж 45-річне наше знайомство й дружбу. Він декілька разів прощався в наших, як виявилося, останніх телефонних бесідах. Мені не вірилося в ці прощання, але це сталося. А він знав, що прощання скоро буде і не намагався уникнути чи втекти від неминучого. Він йшов до кінця із відчуттям власної гідності, так, як і жив. Він точно не заслуговував на муки останніх років життя. Але є невблаганні речі.
