Кожен (чи майже кожен ) із нас під час своєї життєвої дороги розгублює людей, які колись були близькими. Не йдеться виключно про дружбу, колишні любовні історії чи тісне співробітництво. Я загалом про дорогих нам людей, із якими прижиттєво припинено або майже припинено спілкування. Причин може бути безліч.
Часто це десятки облич, які мерехкотять у нашій пам’яті, постають дивним прижиттєвим реєстром якоїсь нашої Великої Невдачі. Життєвої поразки? Невміння знаходити спільну мову, особливо у молоді роки? Необхідні жертви нашого росту? Але якого росту і куди?!
Незрідка я згадую дорогі лиця людей, з якими, можливо, вже ніколи не побачуся. Згадую чиюсь усмішку у відблиску призахідного сонця, якісь палкі розмови — майже до ранку! — про плани на майбутнє; якісь дивні вчинки і інші наші «я», яких ми майже не знаємо або боїмося їх у собі, притлумлюючи до невпізнаваності.
Як писав поет Станіслав Вишенський, «щоб окуляри без оправ наблизили, кого немає»…
Степан Процюк
