Культура

Три роки тому не стало Петра Сороки…

Юрко ҐУДЗЬ: «19 квітня 2001 року. Петро, доброго ранку Тобі! Вчора попуткою добрався з Києва до Житомира, збирався переночувати в штабі місцевого КУНу, та в них ремонт, мою розкладачку викинули невідомо куди. Добре, що на цьому ж поверсі є ще одна порожня кімната, звідки недавно виселили братство УПА, – туди я з КУНу перетягнув чотири стільці, на них і спав… Через кожних години-півтори прокидався (від холоду – вибите вікно) і робив зарядку, щоб трохи зігрітися, розворушити задерев’янілого хребта.

Тепер вже ранок, до відправлення мого дизель-поїзда на Зв’ягель ще дві години, хочу встигнути розповісти Тобі київські новини. На радіо «Ярославів Вал» пообіцяли зробити огляд «Сови», в часописі «Слово і час» – вмістити короткі рецензії на дві твої книги – про І.Кошелівця й Б.Сушинського. Петра Коробчука я не зміг розшукати, надто мало зоставалося вільного часу перед від’їздом. Спробую зробити це через два тижні, в наступний свій набіг у Київ…

В.Даниленко започатковує новий літ. проект під умовною назвою «Французький трамплін» – видавництво укр. сучасної прози французькою мовою, знайомство французів з літ. журналами, що видаються в Україні, спільні антології… «Сова» йому сподобалася, хоче співпрацювати, треба вам якось зустрітися, – чи вдасться 14 травня приїхати в Тернопіль, ще не знаю.

В підземеллі хрещатівськім, у якомусь переповненому гадючнику (на честь перемоги блатного «Динамо» над провінційним «Металургом») Сашко Сопронюк, редактор колишньої й теперішньої (майже невидимої) літературної газети «Слово» десь із годину розповідав мені, як помирав Іван Царинний, поет Божою милістю, запроторений два роки тому в дніпропетровську спецпсихушку, як минулої осени його випустили звідти, дружина вигнала Йвана з дому, всю зиму – по майстернях знайомих художників, захворів, і лікар – гнида, хоч і знав про кінцевий діагноз, все продовжував тягнути останні гроші з рідні, як ховали Івана в Яготині, й Сашко разом з іншими ніс труну, майже не відчуваючи ваги – бо ж висох Іван, як олівець в руці Божій, та й за життя він був легкий і гарний чоловік; як плакала тітка – сестра Йванової матері – виплакала його всього і всім (як зозуля – каже Сашко), цілому світові (глухому й невидющому) й розповіла про нього…

Минулого божевільного спекотного літа в Києві посеред вулиці помер поет і бард Іван Козаченко, тепер ось Царинний… Івани гинуть, а зостаються Вані, всілякі (…), плющі й іже з ними… У Царинного зосталося чимало неопублікованих віршів, написаних в ув’язненні й після нього… В Козаченка – також… Було б добре, якби «Сова» надрукувала їхні вірші поруч».
(Із книжки Петра Сороки «Перед незримим вівтарем. Денники». – Тернопіль: «ПП Сорока», 2008. – Стор. 214).

Це – кусники одного з листів Юрка Ґудзя до автора книжки, №25.

Принагідно до слова: по Івановій, Царинного, смерті було два вечори пам’яті – поета згадували друзі. На одному головував покійний Михайло Саченко. Другий проводив Василь Шкляр. Обидва пройшли у Спілці письменників, на Банковій. Книжки, за цей час, – жодної.

З Іваном, Козаченком, трохи свіжіше.
Тетяна Крижанівська, дружина, поетеса, – ще тут, близько, на землі, на цьому світі. Разом (що є прикметою для мене, переднє слово до книжки моєї колись він писав) в одній літературній серії «Банкова, 2» ми вийшли: у нього книжка поезій, «Зимовий птах», у мене – «Самотній вовк». Одразу ж на поетові роковини, ще 2000 року, відбувся його вечір у столичній Центральній Раді, на Володимирській. Опікувався цим письменник Ігор Маленький, так само вже в засвітах.

Тут же вийшла і книжка самого Юрія Ґудзя «Навпроти снігу». До неї увійшли його поетичні збірки – «Postscriptum до мовчання», – «Маленький концерт для самотнього хронопа», поема «Барикади на Хресті», оповідання з книжки «Замовляння невидимих крил», «Гуміарабік», романи «Не-Ми», «Ісихія». За всім цим – чимала праця спілчанських керівників Михайла Сидоржевського і Володимира Даниленка. Останній, як на мене, взагалі провів титанічну роботу, за висловом Світлани Єременко, на рівні цілого видавництва.

Дві такі книжки Володимир Даниленко дав мені на дорогу: одна в «Поетичному братстві Юрка Ґудзя», в Житомирі, знайшла прихильність. Друга в Юковому музеї, в Немильні, оселилася.

Далі – за однойменною Юрковою поемою – густа багата його книжка «Барикади на хресті», Тернопіль. «Джура». 2009, на сторінці 91 значить:
«17.ІV.96. неділя – Надії, в Лучин:
[…] «… Я вже третій день в Ірпіні. В будинку творчости: маю кімнату (окрему (!!), а не одну на трьох, як це є тепер у моїх київських «приймах»), балкон виходить прямо під сосни й сузір’я весняні…

…Щось мені тут не дуже весело… В голові весь час крутиться віршик, почутий від В.К., поета безпритульного (Володимир Карабут – чоловік, котрий окрім художніх текстів, писав і написав ще кілька дисертацій для наших учених мужів – О.С.).

«Ірпінь, осінні холоди.
Курей наївшись і вареників.
Сидять і плямкають жиди
В будинку творчости «пісьменніків…»

Як на мене, під означенням «жиди» тут мається на увазі не приналежність етнічна (по крови), а певний соціальний статус – їхня колишня і теперішня хитрозробленість, вірна служба (протягом десятиліть) людожерній владі… запроданість їй прижиттєва й посмертна. Можна зрозуміти якого-небудь Соломона Величка… […]

Вони ж думали: «совдепія – це навічно, а хочеться і їсти смачно, і спати гарно, й лавреатом побути»… Часи змінилися, «пісьменніки» швиденько повикидали партійні квиточки, – ніхто ж не збирався повертати отримані за співпрацю з режимом державні («ленінські») премії, квартири на Хрещатику, дачі в Кончі-Озерній… Певно, на них ще знайдеться майбутній Люстратор-пекельник… Але ж і моє київське «немає куди подітися» теж не виправдання, – для спілки однієї з «величками»…

Єдиний мій притулок – це письмо, текст… Десь мушу, як сука вагітна чи кицька Марфа, шукати місце, щоб потайки (невідомо що і для кого) зродити, зригнути в цей світ кілька сторінок друкованого відчаю… Хоча в людей і без нього хватає гіркого клопоту… Якось інакше жити? Тоді ці невимовні голоси зжеруть мене зсередини… […]».

Олександр Сопронюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.