Це крутезна фотографія — класики української літератури на відкритті пам’ятника Івану Котляревському у Полтаві. Власне, ця фотографія свідчить: українська література — є! Вона велика, серйозна і багата! І головне — відмінна від московської, чи як її тоді називали, великоруської. Ота, що утворилась від Котляревського («Будеш, батьку, панувати!») по заповіту Тараса Шевченка: «А на москалів не зважайте: у них своя література, а в нас – своя…».
Вісім років російська влада не давала місця для пам’ятника. Заборонила виголошувати промови українською мовою і тоді делегати в знак протесту мовчки складали папки зі своїми текстами. Приїхали біля 70 діячів культури.
Але тільки 150-річний ювілей Василя Стефаника звернув мою увагу, що Коцюбинський і 
Стефаник — поруч. І на великому груповому фото, і на меншому — тут взагалі рука покутського письменника на плечі чернігівського майстра слова.
Чесно кажучи, Стефаника я не знаю.
Крім отого, що «сталася новина», що «коротко, сильно і страшно пише» сей чоловік… А біографію Стефаника пера невтомного трудящого Романа Горака я ще тільки поклав на столик для вечірнього читання.
Але вражає, що Стефанику, на відміну від Франка, пощастило були депутатом австрійського парламенту! А то, бач, у нас уявлення про українських літературів виключно як про сільських, плаксивих дядьків та тіток, які тільки те й робили — зітхали та журилися — за землею, за Катериною, за Чіпкою, за волею (зрідка).
Коцюбинський, їдучи на відпочинок, заходив у Відні до парламенту і бачив там якусь видатну сцену — не знаю про що мова. Сподіваюсь, що оце Євген Баран прочитає та напише, щоб самому не шукати (до речі, я передивився його зі Степаном Процюком передачу про Стефаника на галицькому телебаченні)…
Проте, коли Стефаник був депутатом, кілька років нічого не писав. І Коцюбинський сердився: на чорта, казав, нам його депутатство (тоді їх звали послами), нам треба його твори!
Стефанику совєтська власть дала персональну пенсію, а він, коли дізнався про голодомор, від неї відмовився…
… Непростий був чоловік, що зовсім невипадково поклав руку на плече чернігівському Коцюбинському. Суголосні обидва — з обох країв України.
Василь Чепурний
