Не знаю, чому, але я все життя виконую функцію «жилетки» для тих, кому конче необхідно виплакатися… Із завидною регулярністю на моєму горизонті з’являються дамочки, котрі колись (може, півстоліття тому) були у статусі моїх шкільних подружок. Але досі вони свято вірять, що мають право — ні сіло, ні впало — розповідати мені, звалившись на голову тепер, через півстоліття, про своїх блядовитих чоловіків, юних коханців, дітей-дебілів чи батьків, що впали у старечий маразм, яких вони мріють задушити подушкою…
Насправді, я вже звиклась із такими нездоровими принуками до емпатії… Я ж кажу – якась ненормальна карма…
Але коли я, у свою чергу, розчулившись від надмірно інтимних одкровень, котрі мої подруги із 80-х вивалюють на мене від передозу «Піно Гріджіо» (яким, завважте, пригощаю їх я, а не 
вони мене!), і починаю намагатись розповісти про свої проблеми (дурепа), мої ретро-подруженції перебивають мене нетерпляче, заявляючи, що «у тебе, Галюню, взагалі ніяких проблем у цій жизні бути не може, бо ти живеш у чотирикімнатній квартирі в самому центрі Києва, робота у тебе через дорогу, коханці у тебе з’являються по телефонному дзвінку і взагалі, ти виглядаєш на десять років молодшою, ніж насправді…»
При цьому ті, хто ось це все вивалює на мене, виглядають дуже зобидженими і нещасними… І такий докірливий перформенс траплявся зі мною вже не раз. І я не можу зрозуміти, чому я даю стільки невиправданих сподівань людям, які свято вірять, що я — їхній вказівник? Бо я, насправді, не вказівник. А дєфочка із купою своїх проблем, які я, втім, намагаюсь вирішити самотужки.
Врешті, про що я?
Дівчата! Якщо хочете випити «Піно Гріджіо» — просто скажіть мені про це і ми зробимо, обіцяю. Але без ваших одкровень. Мовчки. Смачно. І без жодних наслідків, бо «Піно Гріджіо» — це таке вино… Волшебне!
Галя Плачинда
