« (…) революціонери-українці руйнували імперію, але їх, як і самого Драгоманова, передусім цікавили політичні свободи і права особистості, серед яких не було прав національних. І саме в цьому й полягає найбільший парадокс всього революційного руху в Росії включно з політичним тероризмом, бо був він за своєю істотою великодержавним.
Реальна федерація в умовах Російської імперії виявилася утопією, бо таку величезну територію могла об’єднувати винятково ідея централізму, що не передбачала жодного самоврядування чи національного самовизначення»
(Роксана Харчук.
Шевченко, його читачі й нечитачі у ХІХ столітті. 2021)
Почитую собі книжку Роксани Харчук і набуваюся з нею. Дивним чином є книжки, які виходять за межі чистоти жанрової чи дисциплінарної, стаючи книжками-вікнами у світ. Вони допомагають зрозуміти ситуацію історичну, виводять на проблеми сьогодення й окреслюють світоглядні орієнтири.
Такою є це нібито літературознавчо-соціологічне дослідження Р. Харчук.
Насправді, це одна з небагатьох книжок, яка повинна бути в бібліотеці українського гуманітарія (ширше, освіченої людини). Проста у викладі, аргументована і виважена розмова про виростання і зміну читацьких симпатій і антипатій до творів Шевченка, виростає у стратегію державотворчої перспективи.
Гратулюю Авторові.
Євген Баран
